Читати книгу - "Піксевіль. Храм Апгрейду, Ві Торі"

Враження було приголомшливим, коли у полі зору з'явилися перші неонові контури Піксевіля. Вогні, рух, повітря, наповнене можливостями. Ось воно. Місце, де я зможу стати собою. Де мене нарешті почують.

На вокзалі мене зустрів робот-провідник і провів через турнікети, що сканували кожного, хто прибув. Я ступив на круглу платформу, оточену кільцем світла. Вібрація пробігла тілом, ніби мене оцінювали на відповідність стандартам цього місця.

Потім я потрапив до Храму Апгрейду, де приєднався до сотень таких же новоприбулих із здивованими поглядами.

— Вітаю вас, діти Піксевіля! — пролунав потужний голос. На сцену вийшов чоловік у довгій мантії, його постать губилася у світлі прожекторів.

— Цифровий Жрець, — прошепотів хтось поруч.

— Кожен із вас пройшов довгий шлях, щоб опинитися тут. Але це лише початок. Ваш QR-кулон не просто символ. Це ваше нове «я», ваш провідник у світ можливостей, — Жрець піднесено говорив про майбутнє, єднання, нескінченні перспективи. 

Потім, один за одним, люди підходили до нього за своїм кулоном. Настала моя черга.

— Ласкаво просимо, громадянине Леонарде Матрік! Піксевіль тепер твій дім, — сказав він з такою урочистістю, що я відчув себе героєм.

Я тримав кулон у руках, як ключ до іншого, магічного світу.

У черзі на таксі я познайомився з Байтом — хлопцем мого віку з бешкетною усмішкою.

— Старовілль? Це десь на краю світу? — запитав він із щирим здивуванням.

Я засміявся. У Байті було щось заразливе, його світ, здавалося, був наповнений легкістю.

— Тепер ми сусіди, — підморгнув він, коли робот повідомив, що нас поселили в одному комплексі.

Я увійшов до квартири і завмер: панорамні вікна, за якими мерехтіло місто, рівні лінії меблів, холодний блиск техніки. Все виглядало бездоганно.

— Вітаю, Лео! — мелодійний голос лунав звідусіль. — Я Ніксі, ваш персональний асистент. Ласкаво просимо додому.

— І все це для мене? — тільки й зміг вимовити я, все ще не вірячи очам.

— Звісно. Кожен новий мешканець отримує стартовий пакет — житло та базові підписки на три місяці, — у голосі Ніксі чулася усмішка. — Щоб ви могли зосередитися на головному — на своєму майбутньому. Хоча потім, звісно, доведеться платити.

Я кивнув. Мене це не лякало — я був упевнений у швидкій реалізації своїх амбіцій.

— А тепер активуємо ваші підписки, — сказав Ніксі, і на вбудованому екрані спалахнув довгий список.

Назви нічого мені не говорили. Але хіба у мене був вибір? Це ж Піксевіль — місто майбутнього. Тут так роблять усі, чи не так? Я підписав.

***

Спогади зникли, залишивши гіркий післясмак. Тоді я вірив, що знайшов дім. Що зможу тут втілити мрії. Але тепер? Місто, що обіцяло так багато, виявилося іншим. Піксевіль вимагав не просто підкорення, він прагнув повного злиття з системою.

Мій погляд мимоволі ковзнув до книжкової полиці в кутку кімнати. Там, серед потріпаних томів, стояла книга, яку я давно збирався прочитати. Пожовклі сторінки, потрісканий корінець. Я підійшов, взяв її, провів пальцями по обкладинці. Пильний аромат старих сторінок заповнив кімнату. Я обережно відкрив книгу, боячись зруйнувати це крихке відчуття справжності. А потім, з якоюсь мовчазною рішучістю, закрив її і поставив назад на полицю.