Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

острови також відрізняються один від одного. Завдяки висоті на деяких із них в горах ідуть дощі, тож ці острови отримують значну кількість опадів, мають товстий шар ґрунту й постійні водотоки. Така ситуація, приміром, на островах Товариства, Самоа, Маркізьких і особливо Гавайських островах — полінезійському архіпелагу із найвищими горами.

Серед нижчих островів є й такі, як-от Тонга та (меншою мірою) острів Пас- хи, котрі також мають родючі ґрунти завдяки щедрому випадінню вулканічного попелу, однак їм бракує великих гавайських прісних водотоків.

Щодо морських ресурсів, то більшість полінезійських островів оточена мілководдям і рифами. Багато з них також мають свої лагуни. Ці акваторії кишать рибою та молюсками. Проте скелясті узбережжя островів Пасхи, Піткерн та Маркізів, навколо яких дно океану йде стрімко вниз і немає коралових рифів, значно убогіші на морепродукти.

Площа — ще одна очевидна змінна. Вона варіюється від мінімальних 40 гектарів острова Анута — найменшого з-поміж постійно заселених полінезійських островів — до 268,7 тис. квадратних кілометрів мініконтиненту Нова Зеландія. Гірські хребти членують придатний до заселення рельєф деяких островів (найпромовистіший приклад — Маркізи) на окремі долини зі стрімкими схилами, тоді як іншим островам, наприклад, Тонга та Пасхи, притаманний пологий рельєф, який не створює перешкод для пересування та комунікації. Остання екологічна змінна, яку ми розглянемо, — ізольованість.

Острів Пасхи та архіпелаг Чатем дрібні й настільки віддалені від інших островів, що після початкової колонізації вони розвивалися в повній ізоляції від решти світу. Нова Зеландія, Гаваї та Маркізи також дуже віддалені, але принаймні останні дві групи островів після початкової колонізації підтримували бодай якісь подальші контакти з іншими архіпелагами; до того ж усі три групи складалися із багатьох островів, розташованих достатньо близько один до одного, щоб між ними налагодилися регулярні контакти. Більшість з-поміж решти полінезійських островів перебувала в більш-менш постійному контакті з іншими островами. Скажімо, архіпелаг Тонга лежить достатньо близько до архіпелагів Фіджі, Самоа та Волліс, щоб між ними виникли постійні контакти, ба навіть щоб тонганці кінець кінцем завоювали Фіджі.

Після короткого огляду екологічного розмаїття Полінезії розгляньмо тепер, як це розмаїття вплинуло на полінезійські суспільства. Засоби до прожиття — зручна грань суспільства, із якої варто розпочинати, позаяк вона впливає на інші грані.

Прожиття полінезійських суспільств залежало від різноманітних комбінацій рибальства, збирання диких рослин, морських молюсків і рачків, полювання на наземних і морських птахів, які гніздуються на острові, та виробництва харчу. На більшості полінезійських островів попервах жили великі нелетючі птахи, які еволюціонували за відсутності хижаків. Найві- доміші серед них — новозеландські моа та гавайські нелетючі гуси. Будучи важливим джерелом харчу для перших поселенців, зокрема на Південному острові Нової Зеландії, більшість із них зазнала повного винищення на всіх островах, позаяк їх було легко вполювати. Чисельність морських птахів, які гніздувалися на заселених островах, також швидко підупала, але вони й далі лишалися важливими джерелами їжі в окремих випадках. Морські ресурси відігравали вагому роль на більшості островів, але найменше на островах Пасхи, Піткерн і Маркізах, через що тамтешні жителі мусили цілковито покладатися лише на харч, який виробляли самі.

Праполінезійці принесли із собою трьох одомашнених тварин (свиню, курку та собаку), але на теренах самої Полінезії не одомашнили жодної іншої. На більшості островів затрималися всі ці три види, але на окремих ізольованих бракує одного або кількох із них — або через те, що тварини не змогли пережити затяжну морську подорож першопоселенців на човні, або через те, що не було можливості наново завезти вимерлий вид іззовні. Наприклад, в ізольованій Новій Зеландії кінець кінцем лишилися тільки собаки, а на о. Пасхи та о. Тикопія — тільки кури. Не маючи доступу до коралових рифів або до продуктивного мілководдя, а також швидко винищивши наземних птахів, мешканці о. Пасхи почали зводити курники і зайнялися інтенсивним курівництвом.

Однак ці три одомашнені тваринні види, в кращому разі, забезпечували не більше ніж принагідну їжу. Полінезійське виробництво харчу складалося переважно з рільництва, котре неможливо було провадити на субантарктичних широтах, адже всі полінезійські культурні рослини були тропічними, одомашненими за межами Полінезії, а потім завезеними до неї колоністами. Тож поселенцям островів Чатем і холодної південної частини Південного острова Нової Зеландії довелося відмовитися від рільничої спадщини, нагромадженої їхніми предками впродовж попередніх тисяч років, і знову стати мисливцями-збирачами.

Народи інших полінезійських островів займалися рільництвом, опертим на вирощування неполивних рослин (зокрема таро, ямсу і батату), поливних культур (головно таро) та деревних культур (як-от хлібовець11, банани та кокоси). Врожайність і відносна вага цих культур істотно варіюються від острова до острова залежно від їхнього довкілля. Найменша густота населення спостерігалася на о. Гендерсон, о. Ренел та атолах через низьку родючість їхніх ґрунтів та обмеженість прісноводних ресурсів. Також густота була низькою в помірно-кліматичній Новій Зеландії, котра виявилася занадто холодною для деяких полінезійських культурних рослин. Полінезійці цих та інших островів практикували неінтенсивну сівозміну та вирубно-вогневе рільництво. 12

Інші острови могли похвалитися родючими ґрунтами, але вони не були достатньо високими для існування постійних водотоків, а отже, зрошування. Населення цих островів розвинуло інтенсивне неполивне рільництво, котре вимагало працемісткого спорудження терас, мульчування, ротації культур, скорочення або ліквідації періодів під парою та підтримання деревних насаджень. Неполивне рільництво досягло особливої продуктивності на

о.      Пасхи, дрібному о. Анута та на пласкому й низькому Тонґа, на яких полінезійці відводили більшу частину поверхні під вирощування харчу.

Найпродуктивнішим видом полінезійського рільництва було вирощування таро на зрошуваних полях. Однак на одному з найнаселеніших тропічних островів — Тонґа — цей варіант був неможливий через низьку висоту острова над рівнем моря, котра означала брак річок. Поливне рільництво досягло апогею на найзахідніших гавайських островах — Кауаї, Оагу та Молокаї, котрим вистачало висоти й вологи, щоб підтримувати не тільки постійні водотоки, а й багатолюдне населення, котре можна було мобілізувати для будівельних проектів. Гавайські невільники збудували розвинені зрошувальні системи для полів таро, які давали до 60 тонн врожаю з гектара — це найвища врожайність у всій Полінезії. Завдяки таким врожаям гавайці займалися інтенсивним свинарством. Крім того, Гавайські острови були унікальні в Полінезії ще й тим, що використовували масову робочу силу для аквакультури — спорудження великих ставків для вирощування ганоса13 та лобаня14.      :

Унаслідок такої зумовленої довкіллям варіативності засобів до прожиття густота населення (виміряна в кількості осіб на квадратний кілометр орної землі) сильно коливається в Полінезії. На нижньому краї спектра розташовані мисливці-збирачі Чатемських островів (лише 2 особи на квадратний кілометр) і Південного острова Нової Зеландії (11 осіб