Читати книгу - "Наодинці з собою"

і тут те, що кожному припадає, визначено як відповідне для його долі. Та й ми кажемо: «Це нам припадає» подібно до того, як ремісники, гармонійно припасовуючи обтесані камені муру чи піраміди у певну сув'язь, кажуть, що вони один до одного «припадають»{198}. Адже гармонія — в усьому одна; і як усі тіла доповнюють одне велике тіло — Всесвіт, так і всі причини доповнюють одну велику причину — долю. А вже те, про що мова, обіймають умом навіть викінчені неуки, бо й вони кажуть: «Так йому судилося». Так йому судилося — тобто так йому було призначено. Тож усе це приймаємо так само, як і те, що призначив Асклепій: хоч там і чимало гіркого, та все ж ми вітаємо надію виздоровіти.

Нехай здійснення й довершення всього, що видає природа Цілого, видасться тобі чимось таким, як твоє власне здоров'я: саме так вітай усе, що стається, — хоч би й видалося дошкульним; бо й воно веде туди ж — до здоров'я Всесвіту, до Зевсового добробуту й добродійства{199}. Адже нікому не судилося чогось такого, що не годилося б{200} і для Цілого: не натрапиш на таку природу, яка своїм присудом не вгодила б тому, чим уряджає.

Те, що тобі припадає, треба любити з огляду на дві підстави: перша — що це з тобою сталося, це тобі призначено, це якось тебе стосується, бо саме так його випрядено від найстарших причин; друга — що воно, хоч і приходить до кожного своєю дорогою, є причиною добробуту, довершеності і, на Зевса, тривкості того, що уряджає Цілим. Адже Ціле калічіє, коли хоч трохи перетнеш неперервну сув'язь — чи то частин, чи то причин{201}. Але коли ти чимось невдоволений, то скільки твоєї змоги її перетинаєш, а то й усуваєш!

9. Не знуджуйся, не зрікайся, не розчаровуйся, коли тобі не вдається у кожному вчинку достеменно дотриматися правильних засад. Тебе вигнали? А ти знову повертайся й тішся, що в тобі більше людяності, й люби те, до чого повертаєшся. Вдавайся до філософії не як до шкільного наставника, а як каправий — до губки і яйця чи як іще хтось — до окладів і припарок{202}: тоді вже не виставлятимеш напоказ, що підкоряєшся розумові, а просто матимеш у цьому супокій. Пам'ятай: лише філософія хоче того самого, що й твоя природа. Але ж ти хочеш чогось іншого, неприродного. — Так, бо що ж од нього приємніше! — То-то й є — хіба не цим насолода обманює?{203} Поглянь, чи не приємніші великодушність, свобода, простота, вдумливість, честивість! А що є приємнішого за розуміння — надто коли візьмеш до серця те, що твоя здатність устежувати й пізнавати — в усьому непомильна й рівноплинна?

10. Речі так від нас укриті, що чимало філософів — і неабияких! — вважало їх цілковито неосяжними; і навіть стоїки вважали, що їх нелегко осягнути. Кожне наше схвалення — помилка, хто ж бо непомильний? А перейди до самих предметів — які ж вони недовговічні, скінченні, а може, ще й належать до майна паскудника, чи повії, чи розбійника! Далі перейди до вдачі тих, із ким живеш: навіть наймилішого з них годі стерпіти! Не кажу вже, що дехто й сам себе ледве зносить.

Тож і в ум не вкладається, щó можна було б цінувати, і взагалі, чим можна було б захоплюватися із усієї цієї пітьми й бруду, із усього цього плину — єства і часу, руху і рухомого. Треба самому бадьоритися, дочікуючись природного розпаду; і не ремствувати на своє тутешнє перебування, а знаходити супокій лише в цьому: «По-перше, мені не припаде нічого, що не було б у згоді з природою Цілого; по-друге — мені вільно нічого не чинити супроти свого бога і генія, бо ніхто б не змусив мене до такого переступу».

11. «До чого ж це я уживаю своєї душі?» Щоразу про це запитуйся і бери себе на іспит: «А що в мене зараз у тій частці, яку звуть керівною? І чия в мені зараз душа? Чи не дитятка? Чи не хлопчиська? Чи не жіночки? Чи не тирана? Чи не худобини? Чи не звіра?»

12. Осягнути, що воно таке — позірне добро юрби, можеш хоча б із цього. Якби хтось помислив, що існує щось справді добре — як-от розуміння, второпність, праведність, мужність{204}, — якби наперед помислив саме про це, то вже не хотів би й чути: «За тим благом усім…»{205} — бо воно було б геть недоречним. Але якщо наперед помислить про позірне добро юрби, то і вислухає, і легко прийме слова коміка — як влучну примовку. Цю різницю саме так уявляє собі і юрба, бо інакше ті слова були б образливі й ніхто не хвалив би їх; а тим часом, коли йдеться про багатства чи про добру пайку розкоші й слави, ми сприймаємо їх як щось доречне й дотепне. Тож піди ще далі й запитайся, чи варто цінувати й визнавати за добро такі речі, які дають тобі — коли наперед про них помислиш, — і про їхнього посідача влучно докинути: «За тим статком усім, наробити — нема де»{206}.

13. Я складаюся із причинового й матеріального, і жодне з них не обернеться в небуття, бо жодне з них із небуття не постало. Кожній моїй частці буде призначено перетворення в якусь частку Всесвіту, а та, знову, перетвориться ще в якусь частку Всесвіту, і так до безмежності. Через таке перетворення постав і я, і ті, що мене породили, і так — ген до іншої безмежності. Ніщо не вадить цього стверджувати — навіть якщо Всесвітом ряджено в замкнених кругообігах.

14. Розум і розумове мистецтво — це здатності, яким досить самих себе і тих діл, що з ними у згоді. Устремившись від своїх найближчих начал, вони путньо прямують до мети; тому ці діяння й звуться правними — бо позначають правильну путь.

15. Людським не можна назвати нічого, що не пристало людині, оскільки вона є людиною: що не належить до людських запитів, чого не велить людська природа, що не є її звершенням; а отже, в чому нема ні тієї мети, що її поставлено людині, ні того, що цю мету виповнює, — добра. Бо коли б воно пристало людині, то вже не пристало б цим погорджувати чи проти цього виступати, ані не був