Читати книгу - "Вибрані листи"

Я ж не пропустив, здається, жодного читання. Більшість із тих, хто читав, були, щоправда, моїми друзями: заледве чи знайдеться такий, хто, люблячи літературні заняття, заодно б і мене не любив. От я й затримався в Римі довше, аніж намірявся. А тепер можу спокійно податись у свій затишок і дещо й самому пописати; написаного, однак, прилюдно не читатиму, аби не подумали, що на читання я вчащав не як слухач, а як позикодавець. Адже увесь смак будь-якої послуги (не лише коли слухаєш чиєсь читання) пропадає, коли за неї вимагаємо віддяки. Бувай здоровий!

Лист 22

Пліній Катілію Северу[26] — вітання

Я вже довший час, вельми стривожений, ніяк не вирвуся з міста: непокоїть мене тривала і вперта недуга Тітія Арістона[27], кого особливо люблю й шаную. Хто ж бо може зрівнятися з ним у повазі, порядності, вченості? Здається мені, що то не одна лиш людина, а вся література, всі науки у смертельній небезпеці. Який же він обізнаний у приватному й державному праві! Якими знаннями володіє, скільки «прикладів», скільки усього з давнини тримає в пам’яті! За що б лиш ти не взявся, щоб навчитися, — в усьому він був би тобі за вчителя. Та й для мене він, тільки-но чогось дошукуюся, — справжній скарб. Яка то довіра до його слів, яка повага! Яка вимовність і чар навіть у затримці, коли замислюється! Втім, хіба є щось таке, чого б одразу не з’ясував? І все-таки він раз по раз допускає сумніви, зважує різні думки, пильно і ґрунтовно вивчає їх, простежує у їхній тяглості, досліджує питання від початку й перших причин.

А при тому яка ощадливість у харчах, яка скромність у побуті, в одязі! Дивлюсь на його спальню, на ліжко — й бачу образ нашої давньої простоти. Її окрасою — високість душі: нічого тут показового, все погоджене з голосом сумління, а ціною вчинку — не людський суд, а сам же вчинок. Отож серед тих, хто займається філософією хіба що напоказ[28], не знайти жодного, хто б міг йому дорівняти: не часто зустрінеш його в гімнасіях, у портиках чи поміж тими, хто підсолоджує і своє, й чуже дозвілля нескінченними мудруваннями, — ні, він, у тозі, зайнятий ділом[29]: багатьом допомагає своїм захистом у суді, а тих, кому він дає приватні поради, — й не зрахувати. Тож навіть найкращому з таких-от філософів далеко до його порядності й чесності, до справедливості й до сили духу.

Був би ти біля нього — подивувався б, який він терпеливий у своїй недузі, який стійкий до болю, витривалий до спраги, як він спокійно, вкритий і непорушний, зносить жорстоку гарячку. Нещодавно, запросивши мене й ще декількох найближчих друзів, він попросив нас порадитися з лікарями щодо стану свого здоров’я: якщо хвороба невиліковна, то він свідомо полишить життя, якщо ж вона лише важка й тривала, то, залишившись, протистоятиме їй, — зглянеться на благання дружини, на доччині сльози, врешті, й на нас, своїх друзів, щоб, померши добровільно, не поховати з собою й наших надій, звісно, якщо ті надії — не марні. Таке рішення вважаю найсміливішим, гідним особливої хвали вчинком. Бо одна річ, коли ти в якомусь неусвідомленому пориві, сказати б, впадаєш у смерть (це може кожному притрапитись), а от іти до неї і, як того вимагає здоровий глузд, роздумувати й зважувати, чому треба надати перевагу, життю чи смерті,  — це вже ознака неабиякої сили духу.

Лікарі обіцяють покращення. Коби-то ще й бог прихилився до їхніх обіцянок і звільнив мене від тієї тривоги. Тоді-то зі спокійною душею я подався б до свого Лаврента[30] — знову б узявся за книжки, за таблички, знову поринув би у своє сповнене занять дозвілля. Нині ж — ніколи читати, ніколи писати: то сиджу біля хворого, то переживаю за нього. Ось і знаєш, чого боюся, чого бажаю, чого очікую. Так і ти, лишень веселішим листом, сповісти мені, що робив, що робиш, що збираєшся робити. І буде це у моєму душевному сум’ятті, якщо бодай ти ні на що не нарікатимеш, чималою для мене втіхою. Бувай здоровий!

Лист 24

Пліній Бебієві Гіспану[31] — вітання

Мій друг Транквілл[32] хоче купити садибку, яку, чув я, продає твій приятель. Подбай, будь добрий, щоб він купив її за справедливу ціну, тоді й приємною буде покупка; погана — муляє душу передовсім тому, що постійно наче докоряє господареві: он, мовляв, який ти нерозумний.

Ця садибка (тільки б ціна всміхнулася) багато чим приваблює мого Транквілла: до міста рукою подати, непогана дорога, скромний будинок і таке ж поле, що радше розривкою, аніж тягарем було б для його власника. Зайнятому науками господареві, а він і є таким, предосить того клаптика землі, де б він міг освіжити собі голову, дати перепочинок очам, походити межами, облюбувати собі одну якусь стежинку, де кожен кущик, кожну лозинку міг би знати — які вони й скільки їх є.

Ось я тобі й виклав усе, щоб ти знав, чим він буде завдячувати мені, а я — тобі, якщо таку привабливу садибку йому вдасться купити так уже вдало, що й шкодувати не доведеться. Бувай здоровий!

Книга II

Лист 1

Пліній Романові[33] — вітання

Уже декілька років поспіль перед очима римського люду не поставало таке знамените й пам’ятне дійство, як стараннями держави справлений похорон Вергінія Руфа[34], видатного, славного, рівно ж і щасливого громадянина. Тридцять років він втішався своєю славою: читав складені про себе вірші, читав історію — бачив себе очима своїх нащадків. Тричі був консулом, — сягнув вершин, на які могла ступити приватна людина; принцепсом бути — не захотів. Не постраждав при цезарях, що дивились на нього косо, ба, й з ненавистю — через його чесноти; благополучним залишив — найкращого, найприхильнішого до нього[35]. Доля мовби приберегла його іще й для цієї почесті — державного похорону. Відійшов у віці вісімдесяти трьох років, перебуваючи у повному спокої, оточений глибокою шаною. Втішався й міцним здоров’ям, хіба що руки у нього тремтіли, однак, не боліли. От лише смерть ішла до нього довго й важко, але й тут він гідний