Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Й на голові, в увесь ріст, підтримує небо широке,
Де Ніч і Днина, стрічаючись, переступають високий
Мідний поріг; перекинуться словом — і йдуть урізнобіч:
/750/ Вниз коли йде з них одна, то друга входить у двері,
Тож аніяк у тім домі вони бути разом не можуть:
Завжди, виходячи з дому, по черзі, одна з них широку
Землю обходить, а друга тим часом чекає, удома,
Щоб і собі, як наспіє пора, — в дорогу податись;
Днина — людям світанок несе, з яким усе видно,
Ніч — у руках має Сон, що рідним братом є Смерті,
Ніч — темнотою лячна, окутана чорною млою.
Діти невидної Ночі там селяться; в мороці тому —
Сон, а з ним Смерть, могутні боги; не зрить їх ніколи
/760/ Бистрим промінням своїм яскраво сяючий Гелій,
Чи коли вгору верстає шлях, чи коли йде додолу.
Перший — і по землі, й по спині широкого моря
Йде собі тихо, та й до людей він аж надто ласкавий,
В другої ж серце — криця тверда, із міді — безжальна
В грудях душа: кого із людей та хижачка вхопила —
Вже не відпустить. Навіть богам вона осоружна.
Спереду там — оселі лункі можновладця Аїда,
Бога підземного і Персефони, лячної богині.
А перед входом, — пес на сторожі[87], хитра потвора:
/770/ Хто лиш заходить туди — хвостом люб’язно махає,
Ластиться, знай, біля ніг, щулить вуха, а хто хоче вийти —
Марні надії того: не дасть, сторожкий, поза браму
Й кроку ступить — пошматує усякого, хто б намірявся
Звідти втекти — від Аїда й від Персефони страшної.
Там, осоружна безсмертним богам, живе страхітлива
Стікс — найстарша сестра кругоплинного Океана,
Одаль од інших богів, у своїй пречудовій оселі:
Скелі окрили її, а довкола, куди не зирнути, —
Срібні стовпи, що крівлю підносять ген аж до неба.
/780/ Донька Тавманта нечасто сюди, бистронога Іріда,
Вістку несе, пробігаючи моря широкого спину.
Щойно на небі зайде чи спір якийсь, а чи сварка,
Чи то прибреше хтось із богів, що живуть на Олімпі, —
Зевс по велику присягу богів посилає Іріду,
Здалеку щоб принесла в золотому дзбані славетну
Воду студену, що б’є джерелом з-під високої скелі
З річки святої й пливе попід землю широкодорожню
Крізь непроглядну ніч відгалуженням від Океана.
Випало їй лиш десятою часткою вод усіх бути:
/790/ Дев’ять частин — довкола землі й широкого моря
Вирами срібними в’ється-біжить до солоного моря.
Ця ж — лиш одна, богам на біду, витікає зі скелі,
Бо хто з богів, що живуть на Олімпі, снігом укритім,
Клятву склавши криву, скропить землю тією водою, —
Ляже без віддиху і цілий рік бездиханно пролежить,
Ні по амбросію, ні по нектар не сягаючи з ложа,
Щоб покріпитись, — лежатиме так, без подиху, звуку
Він на постелі своїй, наче мрець, у глибокій дрімоті.
Лиш як та хорість мине, як великий рік закруглиться, —
/800/ Інші, одна вслід за одною, біди ітимуть на нього:
Дев’ять рокíв із богами, що вічно живуть, він до ради
Не засідатиме, в їхньому колі й на учтах не буде
Стільки ж поспіль років. І лише на десятому році
Із Олімпійцями знов поважні вестиме розмови.
От яку клятву боги пов’язали із струменем вічним
Стікса, що поміж скель дорогу собі пробиває.
Там і землі темноликої, й Тартара, де непроглядні
Мряки, і мóря безплідного, й неба, що зорями сяє,
Сходяться разом начала всього, водночас і межі
/810/ Млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути.
Брами там є, що вилискують міддю, і самородний
Мідний, несхитний поріг, що в землю, у її надра,
Впився корінням. А перед ним, од богів усіх одаль,
Дужі Титани живуть, за Хаосом, млою повитим.
Там десь і Зевса, що громом б’є, прибічники славні
Мають оселі свої, побіч самих глибин Океана, —
Гіес і Котт; Бріарея ж, борця, зробив своїм зятем
Гулкогрімкий Потрясатель землі, оддав йому гожу
Кімополíю, щоб одруживсь, дочку свою любу.
/820/ А після того, як Зевс поскидав уже з неба Титанів,
Сина, Тіфона, зродила Земля, що з усіх наймолодший,
З Тартаром: ще раз жагу в них влила золота Афродіта.
Руки незмірної моці були в нього, сквапні до дії,
Ноги — невтомні, як у богів, а понад плечами —
Сотня голів жахливого змія-дракона знімалась,
Чорні сичали із пащ язики, з-під брів у жахних тих
Головах змія з банькатих очей вогонь виривався.
Гляне — і кожна з голів вибухає полум’ям диким.
Дикі були й голоси, що з голів жахних добувались:
/830/ То нерозбірливе щось, усіляке, то іноді — звуки,
Що зрозумілі хіба що богам, було ж, озивались
Риком потужним бика, що ярма на шиї не відав,
Часом то лева ричання було, безжального звіра,
Деколи — диво для вух! — мов собак загавкала зграя,
То — наче свистів якихось луна гуляла по горах.
Статися б річ непоправна могла: Тіфон міг узяти
Владу в той день над людьми й над богами, що на Олімпі.
Батько ж людей і богів, гострий ум, біді тій зарадив:
Громом ударив різким — і гуркотом, грому одлунням,
/840/ Грізно озвалась земля і небо вгорі неозоре,
Море хистке й Океану потік, і Тартар підземний.
Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця,
Що із престолу схопивсь — земля аж ахнула важко.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла», після закриття браузера.