Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Сьогоднішній політ, капітане, я розцінюю скоріше як спортивне досягнення, — сказав Берд.

— Які ж у вас подальші плани? — спитав Амундсен.

Берд йому подобався. Ще кілька років тому, під час перельоту через Атлантичний океан з Нью-Йорка до Європи, він виявив неабияку відвагу. Тоді французьке узбережжя несподівано оповив густий туман. Літак попав у непроглядну імлу, а тут ще відмовив компас, скінчився бензин. Берд подав сигнал біди, але не дістав ніякої відповіді. Тоді він, не роздумуючи, повернув до моря, посадив літак на воду, а сам з екіпажем у маленькому гумовому човні дістався до побережжя Нормандії.

— Я мрію про Південний полюс! — із запалом відповів Берд.

Амундсен поглянув на американця ще з більшою симпатією.

— Чи ж це не диво? Ви мрієте про Південний полюс, а здобули Північний. Зі мною було навпаки. Я з дитинства мріяв про Північний, а підкорив Південний… Вірю, що ви досягнете своєї мети. Тільки пам'ятайте про одне: з усіх полярних небезпек найстрашніша — поганий добір людей. Це неминуча поразка.

— Але як же перевірити, хто підходить, а хто ні, хто не підведе? Я знаю, ви завжди вміли підбирати собі чудових товаришів. Скажіть, капітане, що це були за люди? Як ви узнали, що вони не підведуть?

Амундсен мимоволі всміхнувся, прочитавши в очах Берда гаряче прохання.

— Ніхто ще не міг дати відповіді на це питання, — серйозно сказав Амундсен. — Я знаю тільки, що найкраща школа для виховання характеру — полярні простори, полярний гарт. Можу порекомендувати вам надійних, випробуваних людей. Крім того, в мене збереглася частина мого антарктичного спорядження і багато карт. Я завжди до ваших послуг. Нам, старим, легше буде піти на спочинок, якщо наше діло візьмуть до рук такі люди, як ви.

Ще не стих гуркіт моторів американського «фоккера», як уже бадьоро запрацювали двигуни «Норвегії». Вранці 11 травня 1926 року величезна сигара об'ємом вісімнадцять тисяч кубічних метрів піднялась над льодами біля Кінгсбея і велично попливла на північ.

На борту дирижабля були вірні товариші Амундсена, полярні соратники: Рісер-Ларсен, Вістінг і Омдаль. Не було тільки Олонкіна. Перед самим стартом «Норвегії» він під час несподіваного поштовху гондоли наткнувся на проводи високої напруги діючої радіостанції[41]. Потерпілого замінив офіцер норвезького морського флоту Готвальд.

Завдяки потужній радіоапаратурі, встановленій на борту дирижабля, екіпаж підтримував постійний зв'язок із світом, спеціальний устрій приймав сигнали для коригування напряму польоту, які передавала радіостанція із Ставангера та інші норвезькі станції. Амундсен покладав великі надії на молодого шведського геофізика Мальмгрена, який виконував відповідальні обов'язки метеоролога експедиції. Представником преси на повітряному кораблі був відомий норвезький журналіст Рамм, той самий, що багато років тому насилу відшукав у Тромсьо Амундсена, котрий готувався тоді до подорожі на шхуні «Йоа».

Усі найпотужніші радіостанції Європи і Сполучених Штатів тричі на добу передавали прогноз погоди, який складали науковці Норвезького метеорологічного інституту. Штурман експедиції Рісер-Ларсен ні на хвилину не припиняв астрономічних вимірів, визначаючи напрям польоту. Крім того, вони разом з Мальмгреном обчислювали, якої висоти треба триматися, щоб уникнути дужих зустрічних вітрів, що гальмували рух дирижабля. Вістінг не відходив од стерна горизонтального польоту. Біля керма висоти стояв Нобіле. Він мав тримати «Норвегію» на потрібній висоті.

Полковник не міг опанувати гарячкового збудження, яке охопило його в повітрі. Метався по кабіні, давав суперечливі розпорядження. Перед вильотом з Кінгсбея він раптом почав заперечувати проти старту.

— Я протестую! Летіти в таку бурю — самогубство! — кричав Нобіле.

— Цей слабенький зефірик ви називаєте бурею? — кепкував з нього Рісер-Ларсен.

— Я знімаю з себе будь-яку відповідальність! — заявив італієць.

— Тоді я візьму її на себе, — коротко відповів штурман і за допомогою норвезьких моряків вивів дирижабль з ангара.

«Норвегія» йшла тим самим курсом, яким летіли гідроплани «N-24» і «N-25». І її так само, як і літаки, зносив убік дужий вітер. Біля 88° північної широти, над місцем пам'ятної посадки гідропланів, Амундсен, Елсуорт, Рісер-Ларсен і Омдаль потиснули один одному руки.

І хоч на тлі білої криги вони не помітили ні темної плями пролизня, ні засипаного снігом гідроплана «N-24», у них перед очима замаячіло шість постатей, що вперто, наполегливо утоптували грузький сніг на злітній доріжці.

Близько півночі екіпаж підняв келихи за здоров'я Елсуорта, який тут, над полярними льодами, зустрічав свій сорок шостий рік. О дванадцятій годині радіотелеграфіст передав повідомлення:

«Наші координати вісімдесят дев'ять градусів північної широти і одинадцять градусів західної довготи. Наближаємося до Північного полюса. На борту все гаразд».

При стерні став Оскар Вістінг. «Він заслужив цю честь — і за похід до Південного полюса, і за роки боротьби з кригою на «Мод», — заявив Амундсен.