Читати книгу - "Останнє літо"

Німецький великокаліберний снаряд розірвався на дорозі, між машиною, в якій їхав командарм, і бронетранспортером, що відстав од неї. У бронетранспортер не влучив жоден осколок, а у віліс — лише один. Але той єдиний осколок пробив задню стінку віліса, пропоров карту, яку в цю мить тримав Синцов, що сидів позаду Серпіліна вдвох із заступником начальника оперативного відділу Прокудіним, пробив спинку переднього сидіння віліса, влучив у спину Серпіліну, вийшов назовні спереду, вдарився у передній щиток і вже після цього вдару рикошетом перебив кисть водієві Гудкову.

Постріл був поодинокий. Німці вели по дорогах вогонь, який просто мав непокоїти нас, але саме на цій весь час, поки їхали нею, було тихо. Машина зупинилася не тому, що був смертельно поранений командарм — цього першої секунди якраз і не помітили, — а тому, що, тримаючи кермо однією рукою, Гудков закричав, підніс угору другу, закривавлену, і різко загальмував — не міг далі вести машину.

Коли машина загальмувала, Серпілін почав валитися вперед і вбік із віліса. Синцов ледве встиг схопити його за плечі й притиснути до спинки переднього сидіння.

В першу секунду, коли Серпіліна кинуло вперед і він почав валитися, Синцов усе ще не зрозумів, що сталося.

Йому здалося, що командарма просто сильно трусонуло від дуже різкого гальмування. І, тільки вже обхопивши Серпіліна руками, притиснувши його тіло, що безсило валилося, до спинки сидіння, зрозумів, що командуючого або вбито, або тяжко поранено.

Другий віліс, із зв’язківцями, що йшов цього разу попереду, помітив і вибух снаряда, і зупинку машини й здав назад. Бронетранспортер, що відстав був, зупинився поруч.

— Гудков, до тієї машини… Виходь! А ти — за кермо! — крикнув Синцов, коли віліс із зв’язківцями порівнявся з їхнім вілісом.

Крикнув, усе ще обнімаючи обома руками обвисле тіло Серпіліна.

Гудков виліз, тримаючи правою рукою закривавлену ліву й дивлячись на Серпіліна, наче все ще не розуміючи, що сталося. А водій з другого віліса скочив на місце Гудкова, і Синцов крикнув йому: «Давай, уперед!»— таким голосом, що було зрозуміло: треба гнати чимдуж.

Так, женучи чимдуж, проскочили метрів п’ятсот, поки Синцов не наказав: «Стій!» Поки гнали ті п’ятсот метрів, він думав лише про одне, що Серпіліна, якщо він ще живий, може добити другим влучанням. Якщо це не поодинокий снаряд, а вогневий наліт, треба вискочити якнайшвидше з зони вогню, а все інше — потім!

Бронетранспортер ішов позаду впритул, Синцов побачив це, обернувшись. Другий віліс трохи відстав: за кермом сидів командир рації.

Коли зупинилися, Синцов, усе ще тримаючи тіло Серпіліна, обернувся до Прокудіна, що нерухомо, наче скам’янівши, сидів поруч:

— Давай на рацію, повідом у штаб, що тяжко поранено. А ми — прямо до медсанбату. Тут усього чотири кілометри. В Плісенки, де вранці були, в той. Передай по рації, щоб туди головного хірурга армії літаком послали. Там у них площадка, можна сісти.

Прокудін, так і не промовивши ні слова, виліз із віліса й пішов до рації. В такі моменти не має значення, хто старший, хто молодший званням. Хто перший відчув у собі сили розпорядитися, вийти з шокового стану, той і розпоряджається.

У Синцова майнула думка так і довезти ці чотири кілометри Серпіліна, як він сидить. Посадити в ноги одного з автоматників, тримати його і везти, щоб не зрушити.

Але потім злякався, що так буде гірше, що Серпілін може спливти кров’ю, і, коли Прокудін пішов до рації, наказав автоматникам, що підбігли до віліса, класти на плащ-палатку. Витяг її з-під себе з сидіння й кинув на траву.

Серпіліна винесли й поклали. Він слабо дихав.

Зовсім слабо, але все-таки дихав. Роздираючи зубами, приготували одразу кілька індивідуальних пакетів — усі, скільки знайшлося, — розстебнули ремінь на гімнастерці, трохи підняли пораненого за плечі, підсуваючи йому під лопатки руки, поклали з обох боків ‘ рани марлеві подушечки, обмотали рану бинтами. Рана кровоточила. Коли обв’язували, марля одразу просякла кров’ю.

Синцов наказав накидати шинелі і все, що було при собі м’якого, на дно бронетранспортера, і після цього, вшістьох, тримаючи за краї плащ-палатку, перенесли до бронетранспортера пораненого. Поклали і одразу ж, не чекаючи, коли рушить рація, якою ще тільки зв’язувались із штабом, поїхали до медсанбату.

Дорога попереду була відома, проїжджали нею і, де медсанбат, знали. Та все-таки Синцов не залишився там у бронетранспортері з Серпіліним, а перейшов назад до віліса й сів спереду на його місце показувати водієві дорогу, щоб зопалу після всього, що сталося, не згаяти часу, не заплутатись.

У цьому медсанбаті вже були сьогодні. Вчора командир стрілецького полку підполковник Шевчук перший у армії взяв у полон німецького генерала. Був при цьому легко поранений і, потрапивши до медсанбату, просив дозволу повернутися в стрій. Серпілін, коли йому доповіли, звелів, щоб командира полку залишили лікуватися, але пообіцяв, що сам заїде вручити йому орден Червоного Прапора. «Нехай лежить і чекає в медсанбаті».

Так і було зроблено. Заїхали до медсанбату, Серпілін вручив орден, скориставшись з нагоди, поговорив з лікарями; ще зауважив, що медсанбат добре стоїть, у зручному місці. По змозі, й медсанбати, й госпіталі першої лінії так і треба розташовувати, щоб десь поблизу або луг, або галявинка, або хоч яка-небудь невелика лисина в лісі — У-2 посадити, якщо раптом когось треба негайно привезти чи відвезти. Всяк буває!

Тоді Синцов і помітив те, про що сказав тепер Прокудіну, — що там є де посадити У-2. А тепер самі їхали в цей медсанбат!

Синцов розривався між двома бажаннями — якнайшвидше доїхати і обережніше везти Серпіліна.

Розтрусиш — більше крові втратить. А пізніше на п’ять хвилин привезеш — запізнишся з операцією, може через це загинути. В таких випадках невідомо, що краще, що гірше.

Все-таки вирішив їхати швидше, хоч щоразу, коли на лісовій дорозі під колеса попадало якесь кореневище, здригався, ніби його самого били тілом об землю. І, не усвідомлюючи безглуздості