Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Гордон приніс останні тарілки, поскладав їх у мийницю і став посеред кухні, збентежено розглядаючи чотирьох чоловіків. Всі вони були кремезні з тупуватими, грубими обличчями. Батькове було трохи виразніше, та загалом вони мало чим різнились один від одного.

— Сьогодні теплий вечір, — озвався батько до Гордона.

— Так, але мені більше подобається в домі.

— Хочете, покажу вам нашу бібліотеку?

— Так.

Батько підвівся і провів Гордона через передпокій, а далі вузьким коридором, відчинив двері і відступив убік, пропускаючи його наперед. У кімнаті всі стіни були заставлені старими заскленими шафами. В проміжках між шафами висіли фотографії Д. Г. Лоуренса, Гевлока Елліса, Г. Дж. Уеллса, Б. Шоу, всі з автографами. Біля низького круглого столика, на якому красувалась коробка з написом «Единбурзькі льодяники», стояло велике шкіряне крісло.

— У вас багато книжок, — сказав Гордон, оглядаючи шафи.

— У сім’ї дружини завжди багато читали, — відповів батько Нен. — Ви не проти, як я вас залишу?

— О, прошу, прошу!

Господар пішов. Гордон узяв з полиці першу-ліпшу книжку, ліниво погортав сторінки. Це була книжка з історії суднобудування. Бібліотека знаходилась навпроти вітальні, але її вікна також виходили на лужок, і час від часу до Гордона долинали веселі вигуки, сміх і собачий гавкіт. Він похмуро сказав сам до себе: «Я даю їй шанс. Якщо вона хоче бути зі мною, то може прийти сюди. І взагалі, якщо вона добре вихована, то через деякий час повинна мене відшукати». Він почав уявляти собі, що вона йому скаже і що він їй відповість. Час від часу він ласував льодяниками з коробки.

Раптом, клацнувши, розчинилися двері, але до кімнати ввійшла не дівчина, а білий собака. Він зупинився перед Гордоном і посміхнувся йому просто в обличчя.

— Чого тобі? — роздратовано запитав Гордон.

Собака помахав хвостом. Гордон кинув йому льодяника, пес схопив його на льоту і почалапав до дверей. Гордон устав, зачинив двері й повернувся на своє місце. За хвилину двері знов відчинились, і собака зайшов до кімнати.

— Ах ти нахаба! — гримнув на нього Гордон. — Ось тобі цукерка, остання, яку ти від мене одержиш!

Він провів собаку до дверей, зачинив їх і посмикав за клямку. Двері були міцно замкнені. У замку стирчав ключ, і він ще раз повернув його для певності, а тоді знову вмостивсь у кріслі й заглибився в читання. Через якийсь час йому спало на думку, що й Нен не зможе ввійти в замкнені двері. Він стривожено підвів очі: двері були відчинені, а собака стояв поруч із кріслом і, як здалося Гордонові, переможно посміхався. Від здивування хлопець на мить аж прикипів до місця. Він помітив, що тварина посміхалась, стуливши пащу, чого він раніше ніколи не бачив. Він підняв книжку, немовби збираючись пожбурити її у собаку, і гаркнув: «Забирайся геть!» Пес повернувся і потрюхикав з кімнати. Добре все обміркувавши, Гордон вирішив, що то якийсь жартівник раз у раз відчиняє двері, аби впустити собаку до бібліотеки. Дурний жарт, але саме такі жарти дуже полюбляв Кеннет. Він прислухався і, почувши надворі голос Кеннета та собачий гавкіт, вирішив не замикати дверей.

Почало сутеніти. Гордон не міг більше читати і відклав книжку. З лужка тепер долинали інші звуки. Вже не чути було сміху та веселих вигуків. Час від часу тишу порушував тупіт ніг, сапання людей, що начебто тікали від погоні; хтось злякано скрикував, то тихіше, то голосніше. Гордон підійшов до вікна. На темному лужку відбувалося щось дуже дивне. Нен не було видно. Кеннет, Гібсон і Клер стояли на столі, Клер — навколішках, Кеннет і Гібсон — напівзігнувшись, у войовничій позі. Білий собака плигав навколо столу серед розкиданих стільців. Здавалося, з настанням темряви зросли його розміри та агресивність. Він білів у сутінках, неначе простирадло, а його гострі, як голки, зуби зблискували в пащі, розтуленій у мовчазній посмішці. Він став уже завбільшки з левеня. Гібсон гарячково рився у себе в кишенях, виймав звідти різні речі і кидав у кущі, що росли в дальшому кінці саду. А білий собака гасав сюди-туди, стрибав, хапав їх на льоту і складав під столом. Це скидалося на гру і, мабуть, на початку й справді було просто грою, але тепер Гібсон вочевидь не припиняв її тільки для того, щоб відганяти пса якнайдалі від столу. Раптом Гордон помітив, що біля нього стоїть Нен і дивиться на лужок, притуливши до вуст долоню.

Здавалося, Гібсон повикидав уже все, що мав. Він завзято засперечався з Кеннетом, вимагаючи щось і від нього (його авторучку, як то виявилося згодом). Кеннет заперечливо хитав головою. Він був не такий наляканий, як Гібсон і Клер, але ніякова усмішка на його обличчі свідчила про те, що й він побоюється якогось лиха. Гібсон вийняв щось із рота — мабуть, то була його штучна щелепа, — а тоді знову напосівся на Кеннета, і той урешті здвигнув плечима й з огидою взяв щелепу. Потім випростався і, насилу втримуючи рівновагу, пожбурив щелепу в кущі. Собака метнувся за нею, і тієї ж миті всі троє скочили зі столу й побігли до будинку: Кеннет кинувся праворуч, Гібсон і Клер — ліворуч. Пес рвучко повернувся й теж помчав ліворуч. Він наздогнав Клер і схопив зубами краєчок її сукні. Вона спіткнулась і впала. Гібсон і Кеннет щезли, і з обох боків будинку грюкнули, зачиняючись, двері. Клер лежала на землі, підібгавши ноги майже до підборіддя, затиснувши руки між колінами. Очі в неї були міцно заплющені. Собака стояв над нею, щасливо посміхаючись, потім вчепився їй зубами в спідницю й поволік дівчину в кущі.

Гордон подивився на Нен. Вона похилила голову й сховала обличчя в долонях. Він обійняв її, вона притулилась до його грудей і сказала здавлено:

— Забери мене звідси.

— Ти справді цього хочеш?

— Забери мене, Гордоне.

— А що буде з Клер?

Нен зловтішно засміялася:

— Ну, Клер нема чого жаліти!

— Так, але ж собака…

— Ти хочеш мене чи ні? — крикнула вона.

Коли вони проходили через темний передпокій, з прочинених дверей кухні визирнула мати Нен і швидко їх причинила. В садку перед будинком вони зіткнулися з Гібсоном і Кеннетом: обидва виглядали пригнічено й зніяковіло.

— Привіт! — гукнув Кеннет. — А ми