Читати книгу - "Метелик"

— Поглянь! — скрикує Депланк. — Це часом не діамант? Солдати мені розповідали, що в річці є діаманти й золото.

— Того ж я весь час і тягав воду! Тепер самі бачите, що я не такий дурний! — задоволено каже Тото.

Одне слово, за півроку Тото вже мав сім-вісім каратів діамантів. Я теж назбирав з три десятки тих камінчиків. А одного дня знайшов камінець на шість каратів, з якого пізніше, коли його відшліфували в Каракасі, вийшов діамант майже на чотири карати. Я з ним не розлучаюся, ношу на пальці й удень і вночі. Депланк і корсіканець Антарталья теж назбирали по кілька коштовних камінців. Свої діаманти я поскладав у капсулу, яку й далі ношу з собою. Мої товариші теж поробили собі з кінчика бичачого рогу своєрідні капсули, в яких і зберігають свої невеличкі скарби.

Крім капрала Франсіско Болагно Утрери, ніхто про це нічого не знає. Помідори й інша городина виросли. Офіцери акуратно розплачуються з нами за овочі, які ми носимо їм щодня.

Ми почуваємось досить вільно. Працюємо без охорони, живемо у двох своїх будиночках. До табору не ходимо.

До нас ставляться добре. Звісно, час від часу, коли трапляється нагода, ми вимагаємо в директора відпустити нас звідси. І щоразу він відповідає: «Вже скоро». Але ми тут ось уже вісім місяців, а нас не відпускають. Тоді я заводжу мову про втечу. Одначе Тото нічого не хоче слухати. Решта товаришів теж. Аби обстежити річку, я роздобув собі волосінь і гачок. Тож продаю знаменитих карібів — м’ясоїдну рибу, зуби якої схожі на зуби акули й до того ж так само жахливі.

Деякі офіцери посилали в’язнів потайки шукати золото й діаманти в річці Кароні. Наслідки були непогані, щоправда, не траплялося якихось казкових знахідок, але знайдене стимулювало подальші пошуки. Нижче мого города двоє чоловіків орудували китайськими капелюхами, перевернутими наголовками вниз. Вони наповнювали капелюхи землею й розмивали її у воді. Оскільки діамант важчий за землю, то він залишався на дні капелюха. Невдовзі тут сталося вбивство. Вбивця обікрав свого «хазяїна». Цей скандал призвів до закриття підпільної «копальні».

В таборі є один в'язень, у якого все тіло всіяне татуюванням. На шиї у нього написано: «Дуля перукареві!» В цього в’язня паралізована права рука, перекошений рот, з якого часто висувається слинявий язик, — усе це свідчить про те, що він зазнав однобічного паралічу. Де? Ніхто цього не знає. Він прийшов сюди раніше за нас. Звідки він? Коли судити з того напису на шиї «Дуля перукареві!», можна безпомилково сказати, що це каторжанин.

Наглядачі та в’язні називають його Піколіно. З ним добре поводяться й регулярно тричі на день годують і дають сигарети. Голубі очі в нього вельми жваві й не завжди сумні. Коли він дивиться на когось, хто йому припав до вподоби, його зіниці блищать. Він розуміє все, що йому кажуть, але сам не може ні говорити, ні писати: правиця в нього паралізована, а на лівій руці бракує трьох пальців. Цей сердега стоїть цілими годинами біля огорожі з колючого дроту, чекаючи, коли я проходитиму з овочами до офіцерської їдальні. Тож я щоранку, несучи овочі, зупиняюсь і розмовляю з Піколіно. Прихилившись до дротяної огорожі, він дивиться на мене гарними голубими очима, повними життя в цьому майже мертвому тілі. Я кажу йому кілька приємних слів, і він, киваючи головою й кліпаючи очима, дає мені зрозуміти, що осягнув мою мову. Його бідолашне паралізоване обличчя на мить прояснюється, а очі спалахують, бажаючи щось мені сказати. Я завжди приношу йому кілька лакоминок: салат з помідорів, салат— латук або огірки, приправлені оцтом, невеличку диню, засмажену на жару рибину. Він неголодний, бо на венесуельській каторзі їжа ситна, але це збагачує його меню. Кілька сигарет завжди доповнюють мої подарунки. Ці мої короткі відвідини Піколіно стали вже такими звичними, що солдати і в’язні називають його сином Метелика.

Свобода

Дивна річ, венесуельці такі привабливі й чарівні люди, що я починаю вірити їм. Я передумав тікати й змирився із своїм становищем в’язня, сподіваючись стати колись часточкою венесуельського народу. Це здається парадоксом. Таке дике поводження з в’язнями не викликає в мене захвату від цього суспільства, але я розумію, що й венесуельські в’язні, й солдати вважають тілесні покарання цілком нормальним явищем. Коли котрийсь із солдатів провиниться, його теж шмагають нагаєм. А через кілька днів цей самий солдат розмовляє з капралом, сержантом чи офіцером, який його бив, так ніби нічого й не сталося.

Такий варварський режим запровадив у країні диктатор Гомес, який правив тут багато років. Цей жорстокий звичай настільки вкорінився, що начальник поліції шмагає нагаєм і цивільних жителів, які підлягають його юрисдикції.

На волю я вийшов внаслідок державного перевороту. То був напіввійськовий, напівцивільний переворот, який повалив президента республіки генерала Ангаріту Медіну, одного з найбільших лібералів, яких тільки знала Венесуела. Він був такий добрий, так демократично настроєний, що не вмів чи не хотів чинити опір державному перевороту. Він категорично відмовився допустити пролиття крові венесуельців задля того, щоб утриматися на своєму посту. Напевне, цей військовий демократ не знав, що відбувається в Ель-Дорадо.

В усякому разі, через місяць після перевороту до нас прислали нових офіцерів. Почалося розслідування обставин отруєння колумбійця «проносним». Директора колонії замінив колишній дипломат-адвокат.

— Так, Метелику, завтра я відпущу вас на волю. Але мені хотілося б, щоб ви взяли з собою нашого бідолашного Піколіно. В нього нема ніякої посвідки, але я йому видам. Що ж до вас, то ось вам посвідка про особу з вашим справжнім прізвищем. Умови такі: спершу ви поживете рік у невеличкому селищі, а потім переїдете до великого міста. В селищі ви не будете під вартою, але все ж таки нам треба подивитись, як ви житимете далі. Якщо через рік місцевий поліційний начальник засвідчить вашу добру поведінку, то цим він покладе вашому засланню край. Тоді, гадаю, Каракас став би для вас ідеальним містом. У всякому разі, ви офіційно маєте дозвіл жити в нашій країні. Ваше минуле для нас уже не має значення. Тепер вам тільки треба довести, що ви здатні знову бути порядною людиною. Сподіваюся, років через п’ять ви станете моїм співвітчизником, прийнявши наше громадянство й здобувши нову батьківщину. Хай вам помагає Господь! Дякую за те, що ви згодилися подбати про цю жалюгідну руїну Піколіно. Я не можу випустити його на волю, поки хтось не візьметься піклуватися про нього. Сподіватимемось, він десь підлікується.

Завтра о сьомій