Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

повз нас пропливають улюбленці фортуни, наші вітрила, доти безсило обвислі, підхоплюють трохи вітру, і ми зраділо бачимо, як вони надимаються. Так начебто сталось і з «Пекводом». На другий день після зустрічі з «Парубком» ми побачили китів і вбили чотирьох; одного — сам Ахав.

День уже хилився до вечора, і коли скінчився бій, що зачервонив хвилі, і кит, і сонце тихо згасали в прекрасному надвечірньому морі й на прекрасному надвечірньому небі, — в рожевому повітрі розлився такий чар і така тужливість, такий тихий молитовний дух сплітав у ньому вінки, що здавалося, наче з глибини зелених монастирських долин далеких Філіппінів повіяв іспанський бриз і, з примхи обернувшись моряком, вирушив у море з вантажем тих вечірніх хоралів.

Знову притихлий, але від того ще похмуріший, Ахав відплив трохи далі від кита і з нерухомого човна пильно спостерігав його агонію. Бо це дуже дивне видовище — всі кашалоти, конаючи, неодмінно повертаються головою до сонця і так випускають останній віддих, — це дивне видовище в такий тихий вечір чомусь наповнило Ахава не знаним йому досі почуттям чуда.

«Усе повертається й повертається до нього — так повільно, але невтримно, останніми передсмертними зусиллями з мольбою й шанобою повертає до нього чоло… Ніби теж поклоняється вогневі цей цайвідданіший, наймогутніший, найвельможніший васал сонця!.. Ох, чому це мої занадто співчутливі очі мали побачити таке занадто зворушливе видовище! Глянь! І тут, у самотині безкраїх вод, далеко від усього гамору людського щастя й недолі, в цьому спокійному й байдужому океані, де немає скель для пам’ятних скрижалей, де з незапам’ятних китайських віків котяться й котяться буруни, німі й глухі, як ті зорі, що сяють над незнаними витоками Нігеру, — і тут життя вмирає, звернене до сонця й сповнене віри… Та погляньте! Тільки-но він сконав, як смерть уже відвертає трупа геть, спрямовує в інший бік.

О ти, темна індуська половино природи, ти, що з потонулих кісток спорудила собі свій осібний трон десь у самому серці оцих пустельних вод! Ти безбожна, о царице, і занадто правдиво промовляєш до мене про тайфуни-всенищителі та про похоронні штилі, що настають після них. І оцей твій кит не без науки для мене в останню перед сконом мить повернув голову до сонця, а тоді відвернув її.

О, тричі окуте обручами й тричі проковане стегно сили! О веселковий струменю, що злітаєш високо вгору! Марні всі поривання, марні всі злети! Марно, о ките, просив ти ласки в отого життєдайного сонця: воно тільки пробуджує життя, але не вертає його. І все ж ти, темніша половино, вколисуєш мене гордішою, хоч і похмурішою вірою. Вся твоя безіменна, незглибима гуща пливе тут піді мною, і я гойдаюсь на віддихах колись живих істот, що були повітрям, але загусли у воду.

Слава ж тобі, слава навіки, о море, в чиєму вічному колиханні знаходять єдиний спочинок дикі птахи. Мені, вродженому землею й вигодуваному морем, були за матір гори й долини, але ви, буруни, — мої молочні брати!»

117

ВАХТА БІЛЯ КИТА

Чотири кити, впольовані того вечора, були вбиті далеко від корабля й один від одного: один аж ген з навітряного боку, другий трохи ближче з завітряного, третій — попереду і четвертий — за кормою. Цих трьох дотягли до корабля ще завидна, але до першого, забитого з навітряного боку, вже не можна було дістатись аж до ранку, і той вельбот, що здобув його, мусив лишатись коло нього цілу ніч. То був Ахавів вельбот.

У дихало мертвого кита сторчма встромили сигнальну тичку, і ліхтар, що висів на її вершку, кидав тьмяне миготливе світло на лиснючу чорну спину й далеко довкола — на сповиті темрявою хвилі, що лагідно терлись об широкий бік кита, ніби легкий прибій, що накочується на положистий берег.

Ахав і вся команда вельбота неначе спали, окрім парса: той сидів навпочіпки на носі човна й стежив за акулами, що вигравали, немов якісь привиди, круг кита й ляскали хвостами по тонких кедрових планках борту. У повітрі тремтіли якісь звуки, неначе то хором квилили непрощені душі грішників Гоморри, що витають над Асфальтовим озером у Мілтоновому «Втраченому раю».

Ахав раптом стрепенувся, прокинувшись із дрімоти, й побачив перед собою обличчя парса. Охоплені обручем нічного мороку, вони нагадували двох останніх людей на залитій всесвітнім потопом землі.

— Знову приснилося, — сказав він.

— Про мари? Хіба я не казав, капітане, що ні мари,[159] ні труна не судилися тобі?

— Ну, тих, хто вмирає в морі, ніколи не кладуть на мари.

— Але я ще сказав, капітане, що тобі в цьому плаванні не судилося вмерти, поки ти не побачиш на водах двоє мар, і перші з них мають бути зроблені не смертними руками, а дерево других мар має бути з американських країв.

— Так, так! Дивне то буде видовище, парсе: катафалк, оздоблений султанами, пливе по морю, а покрив замість носіїв несуть хвилі. Хе! Таке видовище ми побачимо не скоро.

— Вір чи не вір, а ти не помреш, поки не побачиш їх, капітане.

— А що ж навіщовано тобі?

— Що я, хай навіть в останню путь, завжди йтиму поперед тебе, як твій лоцман.

— І коли ти отак підеш попереду — якщо справді колись так станеться, — тоді, перше ніж я зможу піти слідом за тобою, ти ще муситимеш явитись мені, щоб вести мене далі, як лоцман?.. Хіба не так? Добре; якби ж тільки я міг вірити в усе, що ти кажеш, лоцмане мій! Я вже маю дві запоруки, що вб’ю Мобі Діка, а сам зостануся живий.

— Ну, ось тобі третя запорука, капітане, — сказав парс, і очі його блиснули в темряві, наче два світляки. — Тебе можуть убити тільки коноплі.

— Тобто шибениця, хочеш ти сказати? Ну, тоді я безсмертний на землі й на морі! — вигукнув Ахав і глузливо засміявся. — Безсмертний на землі й на морі!

Обидва знову замовкли. Вже сірів світанок, і веслярі, прокидаючись, підводились із днища вельбота. Близько полудня вбитий кит був уже доправлений до корабля.

118

КВАДРАНТ

Тим часом наближався промисловий сезон на екваторі, і щоранку, виходячи з каюти й поглядаючи вгору, Ахав бачив, як пильний стерничий демонстративно стискав в руках спиці штурвала, а завзяті матроси квапляться до снастей, стають там, повтуплювавши очі в одну центральну точку — прибитий до щогли дублон, — і нетерпляче дожидають наказу повернути ніс корабля до екватора. І ось нарешті той наказ пролунав. Сталося це перед самим полуднем;