Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

таборів, ділили їх на групи і «фільтрували», відділяючи підозрюваних лідерів від інших. Для того щоб в’язні виходили мирно, московська комісія також пообіцяла, що справи всіх в’язнів буде переглянуто і що лідерів страйку не розстрілюватимуть. Ця хитрість спрацювала: через «батьківське» ставлення генерала Масленнікова, як пояснював один учасник подій, «ми йому повірили»[1805].

Однак на одному лагпункті — шахти № 29 — в’язні генералові не повірили, і, коли Масленніков наказав їм повертатися до роботи, вони відмовилися. З’явилися пожежна машина і солдати з пожежними шлангами, за допомогою яких вони збиралися розігнати натовп:

«Але не встигли шланги розгорнути і спрямувати на нас, як Ріпецький послав в’язнів уперед, і вони пішли стіною, викинувши машину з воріт, як іграшку… Солдати дали залп, прямо у масу в’язнів. Але ми стояли, тримаючись за руки, і спочатку ніхто не впав, хоча багатьох вбило або поранило. Тільки Ігнатович стояв сам попереду шеренги. Здавалося, що він на якусь мить завмер від здивування, а потім повернувся, щоб на нас подивитися. Він поворухнув губами, але слів чути не було. Він розкинув руки, а потім упав.

Коли він упав, пролунав другий залп, за ним третій і четвертий. А потім відкрили вогонь з важких кулеметів».

Оцінки кількості вбитих на шахті № 29, знову ж таки, дуже різні. В офіційних документах йдеться про 42 вбитих і 135 поранених. Очевидці знову кажуть про «сотні» жертв[1806].

Страйки були придушені. Але табір уже ніколи не повертався до спокою, який панував тут раніше. Протягом решти 1953-го і 1954 року на Воркуті і в Норильську спалахували окремі протести — як в особливих, так і у звичайних таборах. «Спадщиною страйку став переможний дух, підсилений збільшенням зарплати, яке ми завоювали», — пише Ноубл. Коли його перевели на шахту № 29, де відбувалося масове вбивство, уцілілі в’язні з гордістю показували йому свої шрами, що залишилися від того дня[1807].

В’язні стали сміливішими, і страйки відбувалися практично в усіх таборах. Наприклад, у листопаді 1953 року у Вятлагу відмовилися працювати 530 в’язнів. Вони вимагали кращої оплати і «нормального» одягу та умов життя. Адміністрація табору погодилася задовольнити їхні вимоги, але наступного дня в’язні знову страйкували. Цього разу вони вимагали звільнення за беріївською амністією. Страйк закінчився арештом і ув’язненням його лідерів[1808]. У березні 1954 року група «бандитів» захопила лагпункт Каргопольлагу, погрожуючи бунтом; вони вимагали кращих продуктів і горілки[1809]. У липні 1954 року 900 в’язнів Мінлагу провели тижневе голодування; протест був викликаний загибеллю в’язня, який згорів під час пожежі штрафного барака. В’язні поширювали в таборі й сусідньому селі листівки, в яких пояснювалися причину голодування; голодування припинилися лише з приїздом московської комісії і задоволенням вимог в’язнів щодо кращого поводження з ними. У Мінлагу страйки і голодування стали постійним явищем, іноді їх влаштовували окремі бригади, іноді цілі шахти[1810].

Планувалися нові заворушення — про що знала і влада. У червні 1954 року співробітники МВД надіслали один з рапортів табірного інформатора безпосередньо міністру внутрішніх справ Круглову. Автор переповідав підслухану розмову в’язнів-українців, яких він бачив у Свердловській пересильній тюрмі. В’язні їхали з Горлагу, де брали участь у страйку. Їх везли в інше місце, а вони готувалися до нових протестів:

«Всіх у камері, зокрема й мене, примусили пояснювати Павлишину і Степанюку, що кожен робив під час страйку… У моїй присутності Морушко доповідав Степанюку про баржу, яка йшла з Норильська у Красноярськ. На цій баржі він проводив фільтрацію в’язнів, і тих, хто не вважався корисним, він убивав. Степанюк сказав Павлишину: "Завдання, яке вам давалося, виконане, і тепер наші подвиги стануть історією України". Тоді він обняв Морушка і сказав:

"Пане Морушко, ви зробили велику справу для нашої організації… за це ви отримаєте медаль, а після знищення радянської влади обіймете високу посаду"»[1811].

Дуже ймовірно, що інформатор справді чув схожу розмову, однак у своєму звіті він також багато вигадав: далі він пише про те, що українці організовують абсолютно неймовірну змову з метою вбити Хрущова. Разом з тим сам факт, що ця сумнівна інформація була надіслана безпосередньо Круглову, свідчить про серйозність ставлення влади до загрози нових повстань. Обидві комісії, які проводили слідство у справах заворушень у Рєчлагу і Горлагу, дійшли висновку про необхідність збільшення кількості охоронців, посилення режиму і насамперед — збільшення кількості інформаторів[1812].

Як виявилося, ці побоювання мали під собою ґрунт. Найнебезпечніше повстання було ще попереду.

Як і два його попередники, повстання, яке Солженіцин назвав «Сорок днів Кенгіра», не було ні раптовим, ні несподіваним[1813]. Воно повільно розвивалося навесні 1954 року з ряду інцидентів в одному з особливих таборів — Степлагу, розташованому поблизу села Кенгір у Казахстані.

Як і їхні колеги у Рєчлагу і Горлагу, начальники Степлагу після смерті Сталіна не могли дати ради своїм в’язням. Один з істориків страйку, який вивчав табірні архіви від 1953 року, доходить висновку, що «адміністрація повністю втратила контроль». Напередодні страйку начальство періодично надсилало до Москви доповідні, в яких йшлося про підпільні організації в таборі, про випадки заворушень, про «кризу» системи інформаторів, яка на той час була майже повністю виведена з ладу. Москва відповідала наказами ізолювати українців і прибалтів від решти в’язнів. Та адміністрація чомусь цього не зробила чи не могла зробити. На той час близько половини в’язнів у таборі становили українці, а ще чверть — прибалта і поляки; ймовірно, для їх розділення просто не було можливостей. У результаті в’язні продовжували порушувати правила, час від часу влаштовуючи страйки і протести[1814].

Не маючи змоги впоратися з в’язнями погрозами, охорона вдалася до грубого насильства. Дехто — зокрема й Солженіцин, — вважає, що ці випадки також були провокаціями, що мали на меті викликати подальші заворушення. Та правда це чи ні — досі невідомі документальні підтвердження жодної з версій, — табірна охорона дійсно у кількох випадках відкривала вогонь по непокірних в’язнях взимку 1953-го і навесні 1954 року, в результаті чого було вбито кілька людей.

Тоді, можливо, у відчайдушній спробі повернути контроль над в’язнями, адміністрація перевела до табору групу кримінальних в’язнів, відверто наказавши їм провокувати сутички з політичними на лагпункті № 3 — найбунтівнішому з лагпунктів Степлагу. План спрацював проти його авторів. «Але ось він, — пише Солженіцин, — непередбачуваний хід людських почуттів і громадських рухів! Ввівши у Третій кенгірський лагпункт конячу дозу цієї випробуваної трупної отрути, господарі отримали не замирений