read-books.club » Сучасна проза » Все королівське військо 📚 - Українською

Читати книгу - "Все королівське військо"

112
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Все королівське військо" автора Роберт Пенн Уоррен. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 168 169 170 ... 192
Перейти на сторінку:
class="p">Я підійшов до самого ліжка.

— Здоров, Хазяїне,— мовив я, видушивши з себе якусь гримасу, що її сподівався видати за усмішку.

Він ворухнув правою рукою, що важко лежала на простирадлі, й підняв два пальці в такому собі зародковому вітанні, потім вони впали назад. М’язи, що викривили його уста, також розслабли, усмішка збігла з обличчя, і шкіра на ньому знов одвисла.

Я стояв над ліжком, дивився вниз, на Хазяїна, і силкувався придумати, що сказати. Але мозок мій був сухий, мов стара, давно покинута на сонці губка.

Нарешті Хазяїн проказав ледь чутно:

— Я хотів тебе побачити, Джеку.

— І я хотів побачити тебе, Хазяїне.

З хвилину він мовчав, але очі його дивилися на мене, і в них жеврів вогник. Потім він озвався знову:

— Чому він це вчинив?

— А, чорти його все бери,— вихопилось у мене дуже голосно,— не знаю я.

Сестра застережливо поглянула на мене.

— Я ж нічого йому не зробив,— мовив Хазяїн.

— Ні, не зробив.

Він знову замовк, і вогник у його очах потьмянів. Потім я почув:

— Він був добрий хлопець… Док…

Я кивнув головою.

Я чекав, але здавалося, що він більше не заговорить. Очі його втупилися в стелю, і я майже не чув його дихання. Та врешті очі знову звернулися до мене, дуже повільно, аж мені причулося, ніби вони болісно зарипіли в очницях. Але в них знову жевріла свідомість. Він проказав:

— Усе могло бути зовсім інакше, Джеку.

Я знову кивнув головою.

Він напружився дужче. Здавалося, навіть силкувався підвести голову з подушки.

— Ти повинен цьому вірити,— сказав він хрипко.

Сестра ступила до ліжка й промовисто подивилася на мене.

— Так,— сказав я чоловікові на ліжку.

— Ти повинен…— повторив він.— Повинен цьому вірити.

— Гаразд.

Він дивився на мене, і якусь мить то був його колишній погляд — твердий, допитливий і вимогливий. Але голос, коли він озвався знову, звучав зовсім кволо.

— Навіть тепер усе ще могло бути інакше,— прошепотів він.— Коли б не це, все могло… бути інакше… навіть тепер…

Останні слова він ледве промовив — так знесилів.

Сестра робила мені знаки.

Я нахилився і взяв його руку на простирадлі. Вона була мов желе.

— Бувай, Хазяїне,— мовив я.— Я навідуватиму тебе.

Він не відповів, і я не був навіть певен, чи він ще впізнавав мене. Я повернувся і вийшов.

Він помер наступного ранку, на світанні. Похорон був з біса бучний. До міста набилося повно всілякого люду — діячі з окружних управ, провінціали з червоними шиями, дядьки у повстяних капелюхах, люди, що зроду не ступали по тротуарах. З ними були й жінки. Весь той натовп затопив простір навколо Капітолію, розтікався й вирував по прилеглих вулицях, а з неба сіялася мжичка, і гучномовці на деревах та стовпах гриміли словами, від яких хотілося блювати.

Потім коли труну знесли величними сходами Капітолію і повантажили на катафалк, а піші й кінні полісмени пробили йому дорогу в натовпі, процесія поволі посунула до кладовища. Юрба ринула за нею. На кладовищі вона накочувалась і колихалася по моріжку, затоптувала могили, ламала кущі. Було повалено й розбито кілька надгробків. Лише через дві години після похорону поліція спромоглася очистити кладовище.

Я відбував уже другий похорон протягом тижня. На першому все було інакше. То був похорон Адама Стентона в Берден-Лендінгу.

Розділ десятий

Після того як Хазяїна закопали в землю і череваті міські поліцаї, пітніючи в своїх синіх мундирах, разом із ставними, чепуристими молодцями з дорожньої поліції та кінними полісменами на лиснючих гарячих конях, чиї копита вгрузали в квітники, похмуро й мовчки витіснили з кладовища юрбу,— але задовго до того як почала підніматися затоптана трава і доглядачі взялися лагодити повалені надгробки,— я виїхав до Берден-Лендінга. На те було дві причини. По-перше, я просто не міг зоставатися в місті. По-друге, в Берден-Лендінгу була Анна Стентон.

Анна залишилася там після Адамового похорону. Вона приїхала слідом за дорогим лакованим катафалком, у машині похоронного бюро під опікою сестри-жалібниці, яка, зрештою, виявилася непотрібною, і давньої подруги, Кеті Мейнард, яка теж, поза всяким сумнівом, була їй непотрібна. Я не бачив Анни в тому найманому лімузині, що з катівською добропристойністю проповз усі безмаль сто миль, повільно стягаючи з бетонки милю за милею, повільно й методично, неначе здирав безконечний пас шкіри з живого тіла. Я не бачив її, проте уявляю собі, яка вона була: пряма, з блідим обличчям, де з-під напружених м’язів прозирали кістки гарного черепа, із стиснутими на колінах руками. Бо таку я побачив її під повитими гірляндами моху дубами, коли лопати закидали могилу землею,— вона стояла дуже самотня, хоча поруч були й сестра-жалібниця, і Кеті Мейнард, і чимало іншого люду — друзі родини, споглядачі, що прийшли потішитись чужим горем і поперешіптуватись проміж себе, газетярі, медичні світила, місцеві й приїжджі — з Балтімора та Філадельфії.

Така вона була й тоді, коли йшла з цвинтаря, ніким не підтримувана, а сестра-жалібниця і Кеті Мейнард тяглися слідом з тим ніяковим і святенницьким виглядом, що його звичайно прибирають люди, опиняючись на похороні віч-на-віч з найближчими родичами небіжчика.

Не змінилось її обличчя навіть тоді, коли вже при самому виході з цвинтаря перед нею вигулькнув якийсь репортер і клацнув фотоапаратом.

Коли я підійшов до брами, він ще стояв там, молодий нахаба в капелюсі набакир, з фотоапаратом на шиї та посмішкою на нахабному обличчі. Я подумав, що, може, зустрічав його десь у місті, а може, й ні,— всі вони однакові, ті нахаби, що їх пачками випускають з факультету журналістики.

— Добридень,— мовив я.

Він відповів: добридень.

— Я бачу, ви зробили знімок,— сказав я.

Він відповів: еге.

— Так от, хлопче,— сказав я,— якщо ви проживете на світі досить довго, то зрозумієте, що в деяких випадках навіть газетяреві не обов’язково бути сволотою.

Він егекнув і придивився до мене своїми нахабними очима. Тоді запитав:

— Ви Берден?

Я кивнув головою.

— Чорт забирай! — вигукнув він.— Працюєте в Старка і ще взиваєте когось сволотою!

Я лише глянув на нього. Мені й раніше траплялося чути таке. Сотні разів від сотень людей. У вестибюлях готелів і за ресторанними столиками, в автомобілях і на вуличних перехрестях, у спальнях і на бензозаправних станціях. Часом це говорилось іншими словами, а часом і не говорилось, але розумілося. Та дарма, я мав чим відповісти. Умів

1 ... 168 169 170 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все королівське військо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Все королівське військо"