Читати книгу - "Смерть у Києві"

Вмирав ще й у вівторок. Нічого не бачив, не чув, нікого не впізнавав, темнів тілом. Ще жив. У середу з'явився чоловік, якого не бачено в Києві вже шість років. Прибічний княжий лікар Дуліб. В'їхав у браму Києва так, ніби вчора лиш виїхав з неї. Ті самі двоє коней, той самий спокій, та сама розважливість.

Все злетіло з нього, щойно довідався про князя Юрія.

Мчав наосліп до Красного двору, впізнавав і не впізнавав дорогу, по якій колись зимовою ніччю їхав на обід до князя Ростислава. Давно вже немає Ростислава, не поїдеш до нього на обід — тепер мав їхати на смерть Долгорукого!

Ще міг врятувати князя. Аби вчора, аби позавчора — тоді б порятував! Але й сьогодні боротиметься за життя, бо прийшов на цей світ, щоб змагатися за життя людське.

Аби лиш застати Юрія живим. Аби той зберіг у собі бодай крихту життя.

Застав. Але пізно! Зготував трав'яні відвари, зробив князеві холодні обкладини. Пізно!

Юрій умирав. Повернулося йому все, впізнавав Дуліба, хотів зрадіти, але не мав сил. Сказав нечутно:

— Довго не йшов.

— Прийшов, князю.

— Сини мої…

Ще прошепотів щось. Здається: «Кров моя, серце моє, вогонь мій!» Та вже того ніхто не почув, і князь не чув нічого.

Малим їхав на санях з палаючого Ч0рнігова, підпаленого злочинним братом Мономаховим Олегом. Мономах виводив дружину, жону свою, дітей: у червоному поблиску пожежі їхали сани, а обабіч дороги хижо шкірилися половці, по-вовчому облизувалися, шкодуючи, що вислизає така ласа здобич.

Проїхали сани — зімкнулися хижі ряди степовиків. Ось так і по його кончині порушиться мир з дикими тими ордами, і знов стануть плюндрувати вони Руську землю, зодягнуть її в червоний вогонь пожеж, і горітиме вона негасимо, і ніхто не зарадить.

Червоні пожежі — мов примарливі червоні ліси. І ні тріску галуззя, ні пошуму вітру; холодна слизька червоність, мовби нутрощі вмерлих світів; крізь тисячі років поверталася до вмираючого первісна ворожість усього сущого в отих вогняно-червоних виростах, вигинистих, невловимих і неухильних, проклято-всесильних. У червоних лісах серед червоних дерев червоні руки виростали з землі, виникали з нічого, спліталися довкола нього в зміїно-безжальних стисках, і в їхньому пекельному нагніченні зникало тіло, зникала думка, навіть біль поступився місцем чомусь жахливо безмежному і безнадійному, як вічність.

То приходила до нього смерть.

Дуліб став на коліна перед ложем.

Сини Долгорукого, найстаршому з них було шість літ, найменшому два роки, без матері (вона побоялася йти до мертвого) з'явилися в гридниці, ще й не осягнувши дитячим розумом того, що там сталося; побачили незнайомого чоловіка на колінах перед ложем і собі впали навколішки і так на колінцях від самих дверей по затоптаній чобітьми підлозі востаннє помандрували до свого батька.

Кров моя, серце моє, вогонь мій!

Долгорукого поклали в церкві на Берестові, де впокоїлася його мати, проста киянка, якої не визнали ні бояри, ні ієреї, ні літописці. В ніч перед похоронами згорів у Києві боярський кінець мало не до самої Софії. Були чутки, ніби підпалено людьми з Подолу. Згорів у пожежі старий воєвода Войтишич. Восьминник Петрило порятувався. Бо коли горіло, був на Красному дворі. А може, в дорозі до Красного двору. Бо серед ночі ще можна бачити було восьминника на своєму дворі, як тихо підпирав важкою колодою двері в хижі, де спали його підручні — опецькуватий і довбешка, — як викрешував іскру й роздмухував трут, як ждав, поки загоряться сухі скіпки за причілком хижі, як біг, зачіпаючись ногами за невидимі перешкоди, до коня і гнав щодуху до Лядської брами.

Ще будуть пожежі в Києві, грабування, колотнеча, ще гримітимуть упродовж століть битви, і може видатися, ніби намарне загинув Долгорукий, намарне йшов усе своє життя до цього великого города, бо йшов по свою смерть. Побачити Київ — і вмерти, Може, й для цього іноді варто жити людині?

Так думав Дуліб, переправляючись у насаді через Дніпро. Ще не вписав у свої пергаменти — лиш думав.

Брався на північ, на Суздаль, до князя Андрія.

Знову загубився на самому дні глибочезних пущ, відважно занурився в них, сподівався полишити їм свій біль і свою розтривоженість.

Ліси стояли, мов люди. Старіші дерева здіймалися над молодшими, вивищувалися невідступно, з упертою неминучістю, ніхто не збирався падати, а хто й падав, то гинув непомічений у темній тісняві, неспроможно-безсилий порушити споконвічну щільноту.

Але так видавалося зовні для ока стороннього. Насправді ж ліс боляче переживав кожну смерть, кожне падіння: кожне відчахнення гілки, кожен тріск галузки віддавався корчем у його потужному тілі; ще й не знати, в чому виразніше виявлявся віковічний дух лісу: чи в покірливо-мовчазній загибелі дерев, а чи в причаєних стогонах болю.

Київ, 1970–1972 рр.

ПОЯСНЮВАЛЬНИЙ СЛОВНИК

Аітабас — парча.

Анбурзький — східного походження.

Аннапст — хроніст, літописець у Древньому Римі, а також у середньовічній Європі.

Аравіт — араб, житель Аравії.

Архонт — знатна особа, вельможа.

Атрамент — чорнило.

Берендеї — кочові тюркські племена, частина чорних клобуків (див. чорні клобуки), що в XII ст. оселилися в басейні р. Рось, де асимілювалися із слов'янами.

Береста — верхній шар березової кори (використовувався як матеріал для письма).

Берладники (бирладники) — у XII ст. люди (головним чином ті, що тікали від феодальної залежності), які зосереджувалися здебільшого на лівому березі Дунаю, переважно в м. Берладі (нині Бирлад). Бехтерець — панцир із металевих пластинок.

Бирич — княжий оповісник, глашатай.

Борть — дупло, або навішена на дерево видовбана колода, де водяться бджоли.

Братина — велика чаша.

Бретяниця — амбар, комора.

Бродники — вихідці із східних слов'ян, що в XII–XIII ст. проживали на степових просторах від Дону до Дунаю.

Бутурлик — залізні лати на ноги вершника.

Верейка — мотузок.

Вира — в Давній Русі грошова плата на користь князя, що стягувалася за вбивство або тяжке каліцтво вільної людини.

Влатія — коштовна тканина.

Вой — воїн.

Восьминник (осьменик) — збирач торгового мита і судовополіційна посада в Київській Русі.

Вугляр — той, що займається випалюванням вугілля.

Гапка — великий плоскодонний човен.

Готовизна — запас харчів.

Гридниця — приміщення для княжих дружинників (гридів), для прийому гостей.

Грифон — міфологічна істота — крилатий лев, іноді з головою орла.

Забороло — захищена верхня частина міської фортечної стіни чи валу, де тримали оборону.

Іверійський — грузинський (від старовинної назви Грузії — Іверія).

Кадія (кадь) —