Читати книгу - "Марiя"

Тедзик із загоном Юр'євича їхав по Васильківській дорозі. Загін розмістився на двох возах. За заставою зробили зупинку, оглянули, перевірили рушниці, шаблі, пістолети. Розгорнули своє повстанське майно, знамено. Це знамено вишили польські жінки, які попри всі накази губернаторів не скидали жалоби, і на цьому червоно-чорному знамені були хрест і слова: «В ім'я бога за нашу і вашу зольність».

Тедзик перевірив свій похідний ранець. Там лежав чималий пакет — аркуші «Золотої грамоти».

— Ми будемо читати «Золоту грамоту» в кожному селі, на кожному хуторі, — сказав Антось. — Ми скажемо людям: «Ми повстали і боремось «за нашу і вашу свободу».

Хіба не настав той день, до якого готувався Тедзик змалку, усе своє молоде життя?

.Вони проходили Села — Мотовилівку, Фастів, Дідівщину, Голяки... В деяких місцях їх зустрічали навіть з церковним дзвоном, з рушниками, але здебільшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких промов Юр'євича і, головне — читання «Золотої грамоти». Так. Виймали аркуш, оздоблений золотою фарбою, і на цьому аркуші вгорі був зображений хрест та Ісус Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось із загону повстанців читав:

— Во ім'я отця і;сина, і святого духа. Разом з .Польщею і Литвою піднявшись проти московського панування, щоб добути вічну свободу й щасливу долю цілої нашої країни, заявляємо перед богом,-цілим .світом і народом,, що іншого щастя не жадаємо для нашої дорогої країни й не знайдемо ніде більш, як тільки у волі, свободі і рівності всіх мирян, якої б вони віри і якоvo стану не були. Ажадаючи найбільше щастя сільському.людові на вічні наси,постановляємо...»

Де було дядькам, та дідам,,.та бабам розбиратися в постановах грамоти, про які до сварок сперечалися «білі» й «чорвоні»і Де їм було збагнути, що, написавши про «дорогу країну», «білі» мали на увазі Польщу в старих її межах і що дідичі не втратять своєї вигоди!

Вони чули, їх вражали, вони серцем сприймали слова: «Сільський люд у селах і хуторах панських і казенних — однодворці, чиншовики і т. д. від сьогодні вільні, свободні й рівні в правах з іншими жителями країни.

Землі орні, сіножаті й садиби панські й казенні, которі за чинш або за відробіток держали селяни, будуть від сього дня власністю кожного хазяїна без жодної за них плати...»

Від тих слів загоралися очі, всі присувалися ближче, щоб нічого не пропустити, і не піп бубонів з амвона не зрозумілий нікому маніфест, як було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його дужче торкалося.

Ох, як тоді Тедзик обвів усіх очима й повторив двічі навіть задерикувато, наче кидаючи виклик тій владі, що досі тяжіла й знущалась із цих людей:

— «Можуть і мають право переходити з місця на місце до сподоби, і ніхто їм у тому перешкоджати не буде».

А зупинивши погляд на молоді, на дітлашні, що звичайно юрмилася тут попереду батьків, оголосив майже врочисто: «Можуть і мають право вчитися по всіх школах і бути в крайовій службі нарівні з іншими обивателями країн».

І тут матері почали хреститися, і підшморгувати носами, і витирати очі кінчиками хусток — діти їхні мають право вчитися по всіх школах...

Ще були пакти про священиків, про їхні права й обов'язки перед народом, щоб і вони мали з чого жити, але не стягали з людей гроші за духовні послуги.

— А то інколи поховати нема за що, — зітхнула якась бабуся.

— Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що похрестити, — промовила коло неї молодиця, притуливши до себе міцніше прегарнесеньке дитинча, яке тільки лупало очима, і було йому поки що байдужісінько, як та коли його хрестили, а чи й зовсім ще не змогли.

Ще юнаки закликали пристати до них і обіцяли за це, хто залишиться живим, землю, і садибу, і досмертну плату з народного скарбу.

Тедзику здавалося, та ні, не здавалось, він знав напевне, що це найвищий, найсвятіший день у його житті. З його рук, з рук його товаришів люди приймали волю, землю, людські права. Серце калаталося від захоплення. Приєднувалося до їхніх загонів ще не дуже багато. В деяких селах виносили хліб, овочі, молоко, проводжали врочисто, і для загону було несподіванкою те, що сталося в селі Солов'ївці.

Адже поліція не дрімала. Уже заздалегідь у багатьох селах провадила вона й свою урядову «агітацію». Селянам втлумачували, що поляки повстали, щоб і царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усіх повернути під своїх польських панів, усе спольщити, православну віру заборонити. Вербували людей, сільську стражу, за це обіцяли і платню, і всі речі, що відіб'ють від повстанців, і всілякі нагороди та вигоди.

Увечері, коли повстанці вийшли з Києва, поліції вже наказали бути на варті, створювати засади, негайно вести повстанців у волосне правління, сповіщати поліцію. У перших селах, які проходив Юр'євич, ще не було проведено цієї поліцейської роботи, отже, загін стрічали добре. Але в селі Солов'ївці сільська сторожа організувала засаду, і вночі, коли повстанці під'їхали до села, добре озброєна варта заступила шлях з вимогою іти до волосного правління.

— Ми й так маємо йти до волосного правління, — сказав Юр'євич. — Ми не воюємо проти вас, ми несемо вам волю і ваші права. Ви скличте сход, і ми пояснимо вам усе.

Він навіть наказав своєму загону покласти зброю на вози. Адже порозумівся він із селянами у попередніх пунктах! Тут має бути так само.

Але навіщо було складати на возі зброю? На доказ того, що не з селянами прийшли вони воювати? Загін рушив