Читати книгу - "Вибрані твори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Концепція чину визначає і розуміння функції слова. Як зазначала Надія Миронець [9, 387], помилково вважається, що рядки з вірша Теліги: «Не треба слів. Хай буде тільки діло. Його роби — спокійний і суворий» — відображають ледве не життєве і літературне кредо авторки. Але річ у тім, що в однойменному вірші поет-ка не погоджується з наведеними вище словами. Вона подає їх як цитату, слова опонента, з якими полемізує. Відомо, що цей вірш написано під враженням від статті В. Стерницького «Стиль нового покоління» [9, 387], в якій ідеться про те, що нове покоління не має слів, щоб висловити все те, що воно пережило, а тому невисловле-не має ожити в ділах. Для ліричної героїні Олени Теліги є неприйнятним заклик «душі не плутати у горіння тіла», «ховати біль»: «Але для мене — у святім союзі душа і тіло, щастя з гострим болем» [12, 28]. Телізі вдається органічно поєднати героїку і кохання, її поезія — така собі «ніжність у силі» [8, 177]. Разом з тим, як відзначив М. Ільницький, її поезія дуже жіноча у спонтанності почувань, граційності, легкого кокетства [4, 40].
Письменниця присвячує окрему трохи декларативну статтю «До проблеми стилю» темі формування нового стилю мистецтва і стилю життя, які мали б максимально відповідати вимогам часу. На жаль, досить складно зрозуміти із загальних фраз, позначених полум’яною риторикою і метафорикою, в чому ж таки, за Телігою, суть нового стилю. Зрозуміло лише, що в цьому стилі переходової доби має бути «щось від буряної ночі, з диким розкотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все довкола, ясніше як день» [12, 124]. Цей стиль повинен бути синтетичним, однак таке означення синтетичності читачеві не просто збагнути: синтетичний стиль «стинає криваві зиґзаґи, викликані шаленим темпом нашого життя, і збирає розкидані факти в одну чітку лінію від минулого до майбутнього» [12, 125]. Ті митці, які зуміли «схопити» цей стиль, є справжніми, інші ж — «імітатори». Що ж до нового мистецтва в цілому, то його завданням є «віднайдення не розплесканої пересічності, а правдивих глибин і висот української духовості і створення для них стрункої і незнищимої форми» [12, 162], що це за форма, авторка не уточнює. Втім, важливішим, як випливає зі статті «Прапори духа», є «велике і прекрасне» завдання мистецтва: виховувати «лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати для своєї батьківщини» [12, 163]. У статті «Нарозтіж вікна!» О. Теліга у дусі Д. Донцова стверджує, що великий стиль правдивого мистецтва — це «романтика нації, романтика змагань, романтика життя» [12, 165]. Лише романтика підіймає людей до боротьби, робить їх сміливими, наповнює їх творчим натхненням, знищує сірість повсякдення, власне, вона є рушієм історичних змін.
В контексті нової історичної доби Теліга пише про роль літератури. Показовою у зв’язку з цим є назва статті: «Книжка — духовна зброя» (1941). За словами авторки, «книжка — духовна зброя — сміливо стає поруч залізної зброї» [12, 137]. Публіцистка закликає людей чину не цуратися сили слова, а літераторів не зневажати зброю. Ця тема розгортається на улюбленому матеріалі Теліги — творчості Лесі Українки, цього разу — на поемі «Бояриня». Персонаж Іван Перебійний стає уособленням першого типу, боярин Степан — другого. Йдеться про заклик до єдності «Стилета і стилоса», виголошений раніше Євгеном Маланюком. Для Теліги слово має бути дієвим, має стати «жестом» у феноменологічному значенні. В інтерпретації Олени Теліги і Шевченко, іФранко, і Леся Українка є, насамперед, борцями за національну ідею, які вміло володіли словом.
Однак, у розумінні Оленою Телігою того, яким має бути справжнє мистецтво, криється парадокс: з одного боку, вона явно проголошує необхідність суспільно заангажованого мистецтва, з другого — переконує, що мистецтво не мусить бути пропагандистським (з «Прапорів духа»): «Треба собі виразно усвідомити, що українське мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоч би і зверненою проти нашого найбільшого ворога — Москви» [12, 162]. Така відмова від ідеологічної функції літератури швидше за все викликана прагненням відмежуватись від радянського мистецтва, яке для Теліги є однозначно чужим.
Без перебільшення можемо говорити про феміністичні тенденції критики Олени Теліги. Щоправда, близька її подруга Наталя Лівицька-Холодна у спогадах писала, що Теліга була «гарячим ворогом фемінізму», адже вважала, що лише у співпраці з чоловіками жінки можуть створити щось значуще [11, 253]. Втім, з феміністичною критикою Олена Теліга мала чимало спільного, взяти хоча б її статтю 1935 року «Якими нас прагнете?».
В українській літературі авторка шукає тип жінки, «найбільш відповідний нашій добі» [12, 85] і аналізує жіночі образи, характерні для цієї літератури: жінки-рабині, жінки-вампа, жінки-товаришки. Теліга доходить висновку, що, незважаючи на зовнішню протилежність, перші два типи насправді є одним і тим самим, що «виключає пошану до жінки» [12, 85], а відтак неприйнятні для нового мистецтва. Жінка-рабиня, підвладна своєму панові й оточенню, яка приносить у жертву своє життя лише задля чоловіка й дітей, — персонаж, що часто з’являється на сторінках Гоголя, Стефаника, Самчука, Мосендза. У Маланюка це сонна рабиня, що віддає тіло й душу першому зустрічному, Анти-Марія. Жінки, гідної пошани, Маланюк в Україні не знаходить (лише скандинавська чужинка заслуговує на український трон), за що й отримує від Теліги феміністичного ляпаса: «Чи не тому в нас нема скандинавок, що нема і вікінгів?» [12, 88]. Салонова еротика Галь і Дзюнь Пачовського, а також «вампи третьорядної якості» інших письменників теж не задовольняють Телігу-критика. Що ж до третього типу — товаришки, то ця «різка, енергійна, позбавлена сентименту» жінка-товариш також не викликає «любові й адорації».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори», після закриття браузера.