Читати книгу - "Я, Богдан"

Зрештою, — обережно подав голос зегармістр, — хотів би витлумачити пану припцепсу, що той пан не є власне послом звичайним, а тільки десь послом смерті.

— Чиєї ж? Може, й це знаєш, пане зегармістре, читаючи в зорях і знаках небесних?

— Десь, може, й самого пана принцепса. — Голос пана Ціпріана став геть безвиразним, вже й не голос людський, а сама пітьма мовби промовляла до мене зловісно, та водночас і пощадливо. — Зрештою, я не знаю, однак ще в Переяславі якось був досить близько до пана Смяровського і чув, як він грозився, але шкодував, що не має за що найняти вбивців, і вельми сварив за це пана Киселя. Нині ж планети розташувалися якось не вельми сприятливо, і Меркурій загрожує Юпітеру попри свою, зрештою, мізерність.

Він усунувся сам собою, без ніяких моїх зусиль, без мого гніву й принуки. Зоставив мене з думами про смерть, з страхом смерті, що тяжчий за саму смерть. Може, підісланий самим Смяровським, щоб спробувати ще й у такий спосіб згладити зі світу козацького гетьмана? Так ніби не відав я про те, скільки смертей посилано на мою голову впродовж цього року всіма моїми ворогами, починаючи від найпаскуднішого інляхтичика і аж до самого короля? Королівські канцлери дивувалися, чом я досі живий, — мені казано про це. На сеймі посли розважали способи «злагіднення» Хмельницького, вважаючи мою смерть способом найліпшим, — я знав про це. В костьолах ксьондзи просили в Бога моєї погибелі, — чув ті молитви Бог їхній чи ні, а я чув і чув анафеми католицькі, страшні своїм красномовством: «Нехай буде проклятий з душею, тілом, розумом, мислію, всіма внутрішніми й поверховими смислами своїми; нехай буде проклятий в містах, селах, полях і во всіх дорогах своїх; нехай буде проклятий чуючий і сплячий; нехай буде проклятий їдячи й п’ючи, ходячи й сидячи; нехай прокляте буде його тіло, мізок, кістки, жили і всі члонки його від Стопи кожної аж до верху голови не мають здоров’я; нехай прийде на нього прокляття, яке через Мойсея в законі на вини незбожності Господь допустив; нехай буде вимазане й вигладжене його ім’я з книг живота і з праведними написане нехай не буде; нехай буде частина і дідицгво його з Каїном — братовбивцею, з Дафаном, Авіроном і Сапфірою, з Симоном — волхвом, Юдою — зрадником, із тими, котрі мовили Богу: одступи од нас, відомості дарів твоїх не хочемо; нехай згине в день судний без покаяння; нехай пожере його вогонь вічний з дияволом його і ангели його. Анафема, йому, анафема, анафема, буди, буди!»

Хто стріляв у мене словами, хто кулями, хто нападав із засади, хто сипав отруту. В бою без упадку не буває. У мене ж був вічний бій, так що не знав я, звідки ждати нападу, які ще підступи очікують мою грішну душу.

Багаті рендарі з маєтностей Вишневецького, Потоцького, Конецпольського, Любомирського, Лянцкоронського просили в короля, як дістануся йому до рук живим, аби віддав їм для розправи. Хвалилися перед Яном Казимиром, яку смерть вигадали мені за те, що вигнав їх з України, відірвав од грудей, з яких смоктали вже й не молоко та мед, а суте золото, як той Крез міфічний. Мовляв, обдеруть вони тоді насвіжо подільського вола і зашиють у ту волову шкуру Хмельницького голого; як мати народила, так, щоб тільки голова виставала. Триматимуть його в теплі, годуватимуть смачними стравами, даватимуть найвишуканіші напої, а в свіжій воловій шкурі виплоджуватимуться хробаки й годуватимуться тим, що з нього виходитиме. Тоді стануть гризти його тіло, а щоб від болю й гниття не вмер швидко, вони прикличуть найліпших лікарів з усього світу і підтримуватимуть йому життя, аж поки хробаки з’їдять його до самого серця. Тоді спалять його перед полоненими козаками на стосі, а попіл дадуть випити козакам у горілці перед тим, як набивати їх на палі.

Все вміли вигадати, та тільки не вміли вгадати, хто в чиї руки попаде: Хмельницький до короля чи король до Хмельницького. Три речі вміє людина від народження: дихати, їсти, плакати. Все інше — наука. Упродовж цілого життя свого був я пильним учнем і навчився всього, передовсім — твердості й терпіння. Чи ж мене могли залякати загрозами й видіннями моєї смерті? Шкода говорити!

Однак могли й справді намовити цього Смяровського, який уже не мав чого втрачати, і той пробився до моєї столиці, готовий на все лихе. І хто ж допровадив його сюди? Іванець Брюховецький! Забув уже про той бочонок золота під Корсунем і про мій нагай забув, та й знов за своє. Чи вже й заплатили пани моєму осавулові, чи тільки обіцяли заплатити?

Вранці я покликав Демка свого вірного.

— Приглядайся за тим Смяровським. Бо хоч у змії й видерто зуби, а ще може вкусити.

— Батьку, все вже залагодив, — вспокоїв мене Демко. — Поставив того пана до Федора Коробки. Козак вірний, припильнує за Смяровським як ніхто.

— Коробка на Січ з нами не ходив, — нагадав я Демкові.

— Сам же, гетьмане, казав тоді, що всі не можуть піти з нами. А вже під Пилявцями Федір був і згодом гетьманичеві наладовував вози з — під Львова. Козак маєтний, твердий, вірний тобі, батьку.

— Не вельми я покладаюся на маєтних. Голі ближче моєму серцю.

— Та де! Голий нічим не дорожить. Яка в ньому вірність?

— Іди з — перед очей! — прогнав я його. — Роби, що звелів. Бо ще постовбичиш тут, то вже й не збагну, чи то ти, чи сам Іванець з своїми просторікуваннями. Ще доведеться зв’язати вас в один оберемок і накривати одною попоною. Іди й не спускай мені ока з того пана комісара!

Знов я розсилав універсали по всій Україні, закликаючи до себе всіх, хто може на коні сидіти. Головна рада козацька мала відбутися у Масловім Ставі, там же хотів я дати і відпуск Смяровському, показавши нашу силу, хай поскаче до панів шляхти й розповість, що чув і бачив…

Весна була пізня, вже й не вірилося, що кінчиться тяжка зима затяжлива, жаль брав за людей голодних і бездомних, навіть русалок було жалко, бо ж мали в таку холоднечу сидіти без сорочок. Як то кажеться: на Вербній неділі русалки сиділи, сорочок просили…

Пан