read-books.club » Сучасна проза » Вигнання з раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Вигнання з раю"

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вигнання з раю" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 167 168 169 ... 174
Перейти на сторінку:
сів! — зареготав Рекордя. — Гоп, діду, до столу! Он у нас яке обідання! Пиріжки як бики, щоб розвивалося тваринництво, горох як торох, щоб вівці котилися і курчата лупилися, риба як вода…

— Сів би, та ніколи, — вдаючи заклопотаність і мовби шукаючи поглядом Івана Івановича, сказав дід Утюжок. — Папаші, значить, немає?

— На роботі! Та нащо він вам, кики-брики?

— Тут таке діло. Їду я на динозаврія поглянути та хотів просити…

— На кого, на кого? — вмить витер вуса Пшонь.

— Та на динозаврія ж.

— На якого динозавра?

— А ви не чули? На нашого ж.

— Сек-кундочку! — підхопився з-за столу Пшонь і побіг до другої кімнати. Повернувся з блокнотярою, наставив його на діда Утюжка, звелів суворо:

— Повторіть, що ви сказали! Запишемо для карасиків.

Але що дідові Утюжкові всі блокноти світу, коли за ним стоять цілі покоління степовиків, які могли перехитрити самого чорта!

— Чоловіче, — спокійно відіпхнув Пшоневого блокнота Утюжок, — тут балачок розводити ніколи, мені ще треба наглянути на динозаврія, поки не стемніло.

— Вам?

— Мені ж.

— І оце зараз?

— Оце ж.

— Тоді я з вами. Транспорт у вас є чи візьмемо машину? — При цих словах Рекордя замурчав невдоволено.

— Коники он ждуть, а внизу біля води в мене діжурний човен прикріпльоний.

Пшонь хляпнув себе по панамці, засунув блокнот за пояс, перехилив з кухля якогось питва (узвар чи горілка, не розбереш) і майже виштовхав діда Утюжка межи плечі.

— Поїхали! — гукнув він Безтурботному, першим вигідно всідаючись на сіно.

— Не кричи, бо коні, щитай, не люблять, як на них кричать, — позіхнув Петро.

— Де ти цих пегасів доп’яв тільки? — не вспокоювався Пшонь.

— І ти б фугасом став, як вівса не дають, а самий горох. Як нажуються гороху, то, щитай, так і жди, що порозносить їм здухвини.

— Ще овес витрачати на ці скелети! — зневажливо кинув Пшонь. — Тепер одна ракета заміняє двадцять п’ять мільйонів коней! А тут така відсталість! Треба записати!

Він спробував щось черкати в своєму блокноті, але воза так трясло і підкидало, що Пшонь тільки вилаявся.

— Коліс путящих не можеш поставити на свого воза! — крикнув він Петрові.

— А як ти їх поставиш? Стельмахів у селі давно нема, коліс теж чортма, а ті, що палиці в колеса всовують, не перевелися. Ти спробуй зорати трактором город. Скільки обійдеться? Дванадцять рублів! А моїми кіньми — півтора рублі. От тобі й ракета, щитай!

— Ви його не роздражайте, — шепнув Утюжок Пшоневі,— він у нас малахольний, може й прибити.

Пшонь мерщій відсунувся в задок воза і до самого Дніпра мовчав, тільки крутив своїми вирлами навсібіч та надимав вуса.

Човник був невеличкий, ветхий, весельце тільки одне, Пшонь навіть обурився:

— Що це за безобразія! Не могли більшого човна?

— Більшого ніяк не можна, — пояснив Утюжок.

— Це ж чого?

— Динозаврій злякається. А тоді — спаси й помилуй! Та ви не сумлівайтеся. Я в войну цілого хвашистського хвельдмаршала тут катав — і нічого…

— Співробітничав, діду, з окупантами? — наїжачився Пшонь.

— Та як сказати? Було всього. Вода тоді тут не така стояла. Плавні, значить, озера в них, а то трава. А в траві — тої птиці! Гуси, лебеді, журавлі, дрохви, куріпки, перепілки! Дрохву, було, вб’єш — три горщики з-під кваші м’яса насолиш. А куріпок! Ідеш по траві, човг-човг ногами, а їх там — як груддя! Так і пурхають, так і випурхують! А вже що перепілок! Сидиш, було, над мискою з борщем, а вони просто тобі в борщ! Та ситі, як линки. Все ж літо в пшеницях нагулюють жиру для вирію…

— А де ж це все тепер? — насторожено спитав Пшонь.

— Та де ж? Динозаврій усе й поїв.

— Так, так, так, — заклацав язиком Пшонь, дістаючи свій блокнотяру. — Сек-кундочку, діду! Тепер не спіши, бо треба все записать!

— Воно можна й записать, а можна й так зоставить.

— Зоставлять ми не можемо. Де взявся цей динозавр?

— А хто ж його знає? Мать, розбудили взривами. Або від бомбйожок во врем'я войни, або тепер від каменоломні, як камінь рвуть. Кажуть, що воно в Дніпрі спало мільйонів там скільки літ, а це над ним грякнуло, воно й полізло на берег. Вилізе вночі, нажереться, як скотиняка, і знов залягає.

— Хтось його бачив?

— Та й ви побачите, коли охота.

— Я?

— А хто ж? Он погляньте в воду. Бачите? Ось уже човном напливаємо на слід. Видно ж?

Пшонь втупився туди, куди показував дід Утюжок, і навіть блокнота випустив з рук. Човен плив по мілкому, і крізь тиху прозору воду виразно видно було два глибочезні сліди від якоїсь велетенської потвори. Сліди йшли рівнобіжно, не було їм ні кінця, ні краю, вони ні глибшали, ні мілкішали, були однакові, ніби відміряні якоюсь надприродною силою, і від цієї вбивчої однаковості ставали ще страшніші. Ясна річ, Пшоневі й на гадку не могло спасти, що восени сорок третього року тут через плавні йшли на переправу наші танки, дорогу їм вимощували сапери лозою та шелюжинням, сталеві траки поперемелювали ті лози, потрощили, прогреблися до тисячолітніх кореневищ плавневих трав і полишили тут такі сліди, що не могла їх згладити тепер ніяка сила. В Карповому Яру вже згодом, згадуючи давні розповіді про страшних полозів, дядьки казали про ті танкові сліди:

— От же ж наче тобі полози тут вигулювалися!

Дід Утюжок згадав ті балачки і намірився впіймати Пшоня на побрехеньку про полоза, а що йому підкинуто слово ще лункіше — «динозавр», то він мерщій і взяв його на озброєння. Не всі були переконані, що Пшонь так легко впіймається на такий гачок, але дід Утюжок не мав сумніву. «Тут виходить воно як? — розмірковував він. — Чоловік цей такий злий, що й себе вкусить, а хто злий, той і дурний. Ну, а вже коли дурний, то й повірить у все на світі!»

Тепер він крадькома спостерігав за ГІшонем і бачив, що той не тільки повірив, а й злякався. Але виду ще не подавав, намірився на Утюжка своїми вусами, вередливо спитав:

— А чого два сліди?

— Дві лапеги, значицця, — пояснив дід Утюжок. — Як кам’яні стовпи. Воно їх і не піднімає, а човгає.

— І на берег?

— Як голодно, так і преться! І жере все, що трапиться!

— Чому ж не поставлять сторожів?

— Штатів не дають. Та й як його встережеш і чим відлякаєш? Берданка не бере. Міліціонер Воскобойник пробував з пістолета — кулі відскакують. Тут хіба той пулімйот, якого мені партизани давали, так я його нашим доблесним воїнам подарував.

— Так, так, так, — облизав посохлі

1 ... 167 168 169 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнання з раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вигнання з раю"