Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Норвежець зруйнував увесь майстерно вироблений в Римі ефектний маневр фашистської пропаганди, що мав на меті переконати світ у великодушності Беніто Муссоліні й заразом навічно зв'язати завоювання Північного полюса з прапором Італії.

Нобіле погодився продати дирижабль за сімдесят п'ять тисяч доларів. Вірний Лінкольн Елсуорт і цього разу виручив Амундсена, пожертвувавши сто тисяч доларів на потреби повітряної експедиції. Одночасно домовилися, що італійці удосконалять дирижабль, щоб при посадці його можна було припинати до щогл і, таким чином обходитися без ангара.

Амундсен і Елсуорт, як керівники запланованої трансполярної експедиції, запропонували Нобіле бути капітаном дирижабля, бо ніхто краще за нього не знав корабля, який він сам сконструював і на якому вже не раз літав. Той зажадав величезної винагороди для себе, а також наполягав, щоб команду було набрано з самих тільки італійців.

Проте на останню його умову Амундсен не пристав. Крім Елсуорта, він хотів мати на борту вірних і випробуваних товаришів — Рісер-Ларсена, Омдаля, Вістінга й Олонкіна. Після довгих суперечок зійшлися врешті на тому, що в екіпаж дирижабля ввійде тільки п'ятеро італійців, обізнаних з моторами і системою газових клапанів.

Завдяки фінансовій допомозі Елсуорта Амундсен зміг купити дирижабль, якому було дано назву «Норге» («Норвегія»), але більшу частішу коштів, потрібних на покриття величезних витрат, пов'язаних з організацією експедиції, він мав добути сам.

Півмільйона крон принесло йому видання щойно написаної книги про арктичний політ, яка була дуже швидко перекладена двадцятьма мовами. Мало не в усіх кінотеатрах світу демонструвалися фільми про підготовку в Кінгсбеї експедиції на гідропланах. В кіосках продавалися фотографії, зроблені під час полярного польоту. Газета «Нью-Йорк Таймс» запропонувала Амундсенові й Елсуортові триста тисяч крон за право на першу публікацію їхніх розповідей про трансполярну експедицію на дирижаблі. Обидва охоче пристали на цю вельми вигідну для них пропозицію. Але й цього не вистачало. Решту грошей треба було заробити, виступаючи з доповідями.

І знову столиці одна за одною урочисто зустрічали Руала Амундсена. Тільки в Берліні не забули про повернення нагород. Будинок, де відбувалася зустріч Амундсена з берлінцями, довелось оточити двома рядами поліції. Мало не дійшло до сутичок. Німецькі шовіністи не могли так легко пробачити великому полярникові його рішучих протестів проти звірств німецького мілітаризму під час війни, а його відмову взяти участь в експедиції на німецькому дирижаблі «Граф Цеппелін» вони вважали новим, глибоко образливим випадом.

Після Європи, як звичайно, Амундсен поїхав до Сполучених Штатів. Але тут справа несподівано обернулася іншим боком. У Канзас-Сіті Амундсен випадково довідався, що недалеко, у форті Лівенворс, перебуває засуджений на довголітнє ув'язнення його товариш по експедиції на «Бельжіці» лікар Кук.

— Чому? За що? Який же злочин міг учинити цей чоловік? — запитував глибоко вражений Амундсен.

— Кука посадили за борги, — відповіли йому, — Кілька років тому Кук заснував акціонерне нафтове товариство. Але невміле ведення справ призвело до краху. Він не зміг виконати своїх фінансових зобов'язань. Багато людей розорилось. Усю провину за це банкрутство суд поклав на Кука і засудив його до чотирнадцяти років ув'язнення. Це надто тяжке покарання, воно не відповідає провині.

— Я повинен відвідати Кука, — заявив Амундсен. — «Ув'язнення за борги… — подумав він. — Замалим і мене не спіткала така сама доля».

— Не робіть цього, ви тільки скомпрометуєте себе, пане капітане, — відраджував співрозмовник. — Лікар Кук дуже непопулярний у нас, в Штатах. Кажуть, що суд, виносячи йому такий суворий вирок, узяв до уваги його суперечку з Пірі про здобуття Північного полюса.

— Тим більше я вважаю своїм обов'язком відвідати Кука і висловити йому своє співчуття. Я сам добре відчув, яка тяжка незаслужена кривда. Кук був відважний і доброзичливий, а це ті якості, які я ціную дуже високо.

Хіба ж міг Амундсен хоч на хвилину припустити, яку бурю викличе він цим благородним вчинком? Уже на другий день деякі американські газети в крикливих статтях повідомляли, що Амундсен «став на сторону Кука», взявши тим самим під сумнів перемогу Пірі.

У Сполучених Штатах уже багато років тривала скандальна суперечка про те, хто перший досяг полюса — Пірі чи Кук?

Ця суперечка стала приводом для зведення особистих рахунків між людьми, рахунків, що не мали нічого спільного з проблемами полярних досліджень.

Не зважаючи на спростування, яке опублікував у пресі Амундсен, приголомшений цією наклепницькою вихваткою, Вашінгтонське географічне товариство з дня на день відкладало його давно оголошену доповідь. Зачеплений за живе, він, не даючи ніяких пояснень, відмовився від звання почесного члена товариства і негайно залишив Сполучені Штати.

На батьківщині його чекали нові неприємності. Перед від'їздом до Америки він доручив вести свої фінансові й організаційні справи, пов'язані з експедицією на дирижаблі, Норвезькому аероклубу. Цей вибір, як виявилося, був, на жаль, не дуже вдалий. Президент аероклубу, людина необачна і примітивна, ошелешений аудієнцією у Муссоліні під час підписання угоди про купівлю дирижабля, зачарований помпезністю банкетів та прийомів, став палким прихильником своїх партнерів по переговорах.

«Зайнятий підготовкою до експедиції, я надто пізно зрозумів, що важко було зробити щось гірше, ніж довірити цьому чоловікові обстоювати інтереси Норвегії. Людина, на яку я покладався, яку вважав спільником, насправді була ворогом. Невже я до кінця життя зостануся таким наївним?» — з прикрістю писав пізніше Амундсен про свої невдачі.

Доручивши Рісер-Ларсену наглядати за роботою по удосконаленню дирижабля, що провадилася в Італії, Амундсен узяв на свої плечі найважчу справу: будівництво ангара в Кінгсбеї на Шпіцбергені, а також причальних щогл на посадочних площадках у Крістіанії і Вадсьо. Він дав розпорядження перевезти пізньої осені з Норвегії на Шпіцберген дві тисячі тонн будівельних матеріалів — дерева, цементу й сталі. Часу лишалося обмаль. Будівництво не припинялося і в полярну ніч. При сліпучому світлі прожекторів робітники робили розчин цементу на гарячій воді з котлів електростанції, на примітивних коксових печах