Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

каноник і цилюрник. Підвідчик зразу ж розпріг воли й пустив їх на волю, на розкішну зелену пашу. Прегарна та місцина наче вабила до спочинку — не таких, правда, зачарованих людей, як Дон Кіхот, а таких тямущих і розсудливих, як його джура. Санчо попросив пароха, щоб дозволив панові вийти на яку часинку з клітки, бо як його не випустять, то в'язниця може занечиститись, а воно ніби й не личить для такого чеснородного в'язня, як його пан. Парох зрозумів, у чому річ, і сказав, що він охоче вдовольнив би це прохання, але боїться, щоб Дон Кіхот, як опиниться на волі, не втік і знову за своє не взявся, а тоді, мовляв, шукай вітра в полі.

— Я ручуся, що він не втече,— сказав Санчо. [314]

— І я ручуся,— підхопив каноник,— а надто,— як він дасть мені рицарське слово, що нікуди без нашого дозволу не піде.

— Даю,— сказав Дон Кіхот, який дослухався до тої розмови.— Та воно ж і без того заворожена людина (от хоч би й я) собою не розпоряджається, а той, хто її заворожив, може так ізробити, що вона триста років на однім місці недвигою стоятиме чи лежатиме, а коли спробує тікати, то він ульот її заверне. А коли так, то краще випустіть мене, бо й вам воно на користь вийде; як же ви не згодні, то відійдіть кудись далі, бо заявляю, що як у клітці лишуся, буду змушений образити ваш нюх.

Тоді каноник узяв його за руку (а руки Дон Кіхота були, як ми вже казали, зав'язані) і на слово честі випустив із клітки. Несказанно врадуваний рицар потягнувся перш усім тілом, а потім підійшов до Росинанта, поляскав його по боках і промовив:

— Маю надію на Бога та й на Матір Його Пречисту, що незабаром вони вволять наші з тобою бажання, о квіте й зерцало кінського роду: ти знов возитимеш на собі сього пана, а я, верхи на тобі сидячи, певнитиму знов справу мою велику, заради якої послав мене Господь на сей світ.

По сім слові Дон Кіхот подався разом із Санчом у затишний куточок, а звідти вже вернувся з почуттям великої полекші та з гарячим бажанням перевести в діло задум свого джури. Каноник же приглядався пильно до Дон Кіхота і дивувався з того великого та незвичайного божевілля: розмовляє чоловік і на питання відповідає ніби цілком розумно, а зайде річ про рицарство, одразу берега пускається, не знати що городить. От як усі вже розіслались на зеленій травиці, ждучи, поки челядник харчі принесе, каноник, зрушений співчуттям до Дон Кіхота, так із ним заговорив:

— Чи то можебна річ, пане шляхтичу, аби читання тих нікчемних та пустодзвонних романів рицарських так на вас подіяло, що ви зовсім із плигу збилися й забрали собі в голову, ніби хтось вас зачарував, і ще всякі такі речі, далекі від дійсності, як брехня од правди? Чи може людський розум допустити й повірити, що на світі справді були всі ті незчисленні Амадіси, незліченні рицарі-славути, трапезонтські цісарі, Фелісмарти Гірканські, всі ті коні-виноходи, подорожні панянки, всі ті змії, песиголовці, велетні, почвари, всі ті нечувані пригоди, чари та химери, всі ті битви та баталії, всі ті препишні шати, закохані королівни, всі ті джури, що на графів повиходили, всі ті кумедні карлики, всі ті любовні послання та признання, всі ті красуні й героїні — разом кажучи, всі ті несосвітенні дурниці, якими нашпиговані й начинені рицарські романи? Що до мене, то я вам скажу: поки читаю їх і не думаю, що все то брехня і бридня, поти маю деяку втіху, але скоро уявлю собі, що воно справді таке, зараз шпурляю того романа, хоть би й найкращого, у стіну, а якби в мене під ту хвилю коминок горів, я б його в огонь кинув, бо всі ті книжки заслуговують на таку кару, бо все то вигадки й небилиці, бо поведінка їх героїв позбавлена будь-якої правдоподібності, бо вони творять нові єресі і проповідують новий спосіб життя, бо темна темнота вірить у них кінець кінцем і має за щиру правду всі їхні нісенітниці. Зухвальство їхнє до того доходить, що вони наважуються баламутити голови навіть мудрим чеснородним шляхтичам, як ми те бачимо на прикладі вашої милості; не хто ж, як вони, довели до того, що треба було аж у клітку вас посадити і везти отак на волах, як возять, буває, од села до села лева чи тигра якого, що людям за гроші показують. Та ну ж бо, пане Дон Кіхоте, пожалійте себе, поверніться в лоно розуму, адже благі небеса не поскупились вам на те добро, тож користайте ним так як слід, оберніть ваші небуденні здібності на читання інших книг, спасенних для умислу вашого і хвальних для вашої честі. Коли ж природні ваші нахили непереборно пориватимуть вас до оповідань про подвиги та геройські вчинки, то розгорніть Святе Письмо і почитайте Книгу Суддів — там знайдете високі доблесті і великі діяння, і все ж то величне та правдиве. Лузітанія мала свого Вірі-ата, Рим — свого Цезаря, Карфаген — Ганнібала, Греція — Олександра, Кастілія — графа Фернана Гонсалеса, Валенсія — Сіда, Андалузія — Гонсала Фернандеса, Естремадура — Дієга Гарсію де Пареде-са, Херес — Гарсію Тереса де Варгаса, Толедо — Гарсіласа, Севілья — дона Мануеля де Леона, і історія їхніх преславних подвигів може бути цікавою, повчальною, приємною і захопливою лектурою для будь-якого високого ума. Таке заняття справді гідне світлого розуму вашої милості, пане Дон Кіхоте, такі твори поглиблять ваші знання з історії, зміцнять у вас повагу до чесноти, наставлять на все добре, ушляхетнять ваші звичаї, навчать бути сміливим без нерозважності, одважним без зухвальства,— і все те буде Богові на хвалу, вам на пожиток, а вашій рідній Ламанчі (бо саме звідти, чув я, походить ваша милость) на честь і славу.

З напруженою увагою слухав Дон Кіхот, що говорив йому каноник; коли ж той скінчив, він подивився на нього і, помовчавши хвилю, сказав: