Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

в поняття, а зберігала їх чуттєво нарізно, як зберігають там вірші, й через це в її словах завжди невловимо відчувалася присутність душі й тіла, навіть коли Аґата казала про що-небудь просто так, ненароком. Ульріхові пригадалася сцена перед батьковим похороном, коли Аґата прочитала йому несамовито-прекрасні вірші Шекспіра. «Який же несамовитий її норов проти мого! — подумав він. — Таки мало я дозволив собі сьогодні сказати!» Він ще раз зважив подумки тлумачення «ясної, як день, містики», що його дав сестрі. Ним він загалом припускав можливість тимчасово відступати від звичного й перевіреного ладу у сприйняттях і переживаннях; і якщо дивитися на це так, то їхні переживання і враження просто улягали закону емоційнішому, ніж закон звичайного досвіду, й нагадували малих дітей з буржуазної родини, що опинились у трупі мандрівних акторів. Більше він, виходить, сказати не зважився, хоч кожен куточок простору поміж ним і сестрою вже багато днів був повен незавершених подій! І помалу він почав замислюватись над тим, чи не можна повірити в щось більше, аніж у те, в чому він собі зізнавався.

Після такої напруженої кульмінації в цьому обміні думками вони з Аґатою знову повідкидались у своїх шезлонґах, і їхні слова, відлунавши, потонули в парковій тиші. Оскільки ми вже згадували, що Ульріх почав замислюватися над одним запитанням, то треба, звичайно, сказати й про те, що нерідко відповіді передують своїм запитанням, як ото чоловік, поспішаючи, — розмаяним полам свого розстебнутого плаща. Думка, яка не давала Ульріхові спокою, була несподівана й разюча, і віри вона, по суті, й не вимагала, а вже тим, що з’явилася, породжувала подив і враження, що такий мимовільний здогад тепер ніколи, мабуть, не забудеться, і через його претензійність на душі в Ульріха було трохи незатишно. Він звик міркувати не так безбожно, як незалежно від Бога, що, коли висловлюватись по-науковому, означає: при будь-якій нагоді надавати змогу звертатися до Бога почуттям, адже таке звертання не сприяє пізнанню, а лише заводить у непрохідні нетрі. І цієї хвилини він також анітрохи не сумнівався в тому, що так і лише так діяти й треба, адже найпомітніші відкриття людський розум почав робити мало не після того, як став уникати зустрічатися з Богом. Але думка, що несподівано прийшла Ульріхові в голову, казала: «А що, коли саме це небожественне і є сучасний і своєчасний шлях до Бога?! Кожна доба мала до нього власний духовний шлях, який відповідав її найбільшим інтелектуальним силам; то чи не наша це доля — доля доби мудрого й практичного досвіду: зректися всіх мрій, леґенд і надуманих понять лише через те, що ми, опинившись на вершині пізнання й відкриття світу, знову ступимо на цей шлях і набуватимемо на ньому досвіду початківців?!»

Такий висновок доказової сили не мав, жодної, і Ульріх про це знав; більшості людей цей висновок видався б навіть безглуздим, але Ульріха це не тривожило. Власне, він не мав би дійти його й сам. Науковий метод — адже зовсім іще недавно Ульріх вважав його правомірним — полягає не лише в логіці, а й у тому, що поняття, здобуті на поверхні явищ, на «практиці», цей метод занурює у глибину явищ і тлумачить їх, спираючись на доти здобуті поняття; усе земне, щоб заволодіти ним, спустошують і споганюють, і напрошувалося заперечення, що цей метод не варто було б поширювали й на неземне. Але тепер це заперечення Ульріх опротестовував: пустеля — не заперечення, вона з давніх-давен була колискою небесних видінь; а крім того, перспектив, яких ще не досягнуто, не можна й передбачити! При цьому його уваги уникло те, що він перебував, можливо, ще в одній суперечності з самим собою або звернув зі свого шляху. Апостол Павло називає віру впевненим очікуванням речей, на які покладаєш надії, а також переконаністю в існуванні речей, яких не бачиш; і спротив цьому визначенню, спрямованому на осягнення, визначенню, що стало переконанням освічених людей, домінував у серці Ульріха. Віра як зменшувальна форма знання була огидна його єству, вона — завжди «наперекір здоровому глузду»; зате він мав хист бачити, «дослухаючись здорового глузду», особливий стан і поле діяльности для промітних голів. Згодом Ульріх мав іще докласти чимало зусиль, щоб цей спротив тепер послабився, та поки що він нічого такого не помічав, бо цієї хвилини в його голові роїлися інші думки, які його захоплювали й розважали.

Він почав перебирати приклади. Життя ставало чимдалі одноманітнішим, позбавленим своєрідности. В усі розваги, хвилювання, різновиди відпочинку, ба навіть у пристрасті проникало щось типове, механічне, статистичне, серійне. Воля до життя ставала якоюсь просторою й мілкою, мов річка, уповільнена перед гирлом. Воля до мистецтва вже мало не викликала підозри сама в себе. Скидалося на те, що час починав знецінювати індивіда, не в змозі відшкодувати цю втрату новими колективними звершеннями. Такий вигляд мало обличчя часу. І це обличчя, яке було так важко збагнути, яке він колись любив і намагався поетично обернути на клекітний кратер гуркотливого вулкана, бо разом з тисячами таких самих відчував себе молодим, обличчя, що від нього він, як і ті тисячі, відвернувся, не звладавши з тим жахливо потворним видовищем, — це обличчя змінилося, стало спокійним, лукаво-прекрасним і засвітилося зсередини завдяки одній-однісінькій думці! Бо що, коли світ знецінює не хто інший, як сам Бог?! Хіба світ ураз не набуває тоді знову сенсу й радощів? І хіба Бог уже не мав би його знецінити, якби наблизився до нього бодай на один-однісінький невеличкий крок? І хіба не було б уже єдиною справжньою пригодою побачити хоч би натяк на таке наближення?! Роздуми ці мали безглузду послідовність низки пригод і були в голові Ульріха такі чужі, що йому ввижалося, ніби він бачить сон. Час від часу він обережно позирав збоку на сестру, так наче потерпав, що вона зверне увагу на його поведінку, і кілька разів її білява голова бачилася йому світлом у світлі на тлі неба, й повітря, що бавилося в її косах, бавилося, здавалось йому тоді, і з хмарами.

У такому разі Аґата теж трохи підводилась і вражено роззиралася. Тоді вона намагалась уявити собі, як воно було б, якби раптом звільнитися від усіх життєвих почуттів і відчуттів. Навіть простір, цей завжди незмінний, позбавлений будь-якого змісту куб, мабуть, змінився б, міркувала вона. Коли Аґата на хвильку заплющувала очі, а потім їх розплющувала, внаслідок чого парк поставав перед її зором незайманим, ніби щойно створеним, вона помічала так виразно й