Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

Петро, що виринув з-за дерев, зупинився на відстані кількох кроків. 

— Так, звісно, — Ярина підозріло кивнула. — Ви друг Сергія.

Він натягнуто посміхнувся: 

— Як ваше самопочуття? 

Це глинка. Петро не настільки близький до Сергія, щоб знати про те, що з нею сталося.

— Я не мав про це знати, так? — й без того в’яла посмішка остаточно змарніла. — Я в будь-якому разі не маю багато часу. Телефонуй Марії. 

Ярина відступила на крок, але він похитав головою та дістав з кишені пістолет.

— Давай без дурості. Маєш її номер? Якщо ні, я надиктую.

Вона повільно дістала смартфон. 

— Запроси її на каву чи на прогулянку. Хай вийде. 

— Я можу це зробити, але ми не настільки близькі, щоб вона погодилась. 

— У твоїх інтересах, щоб вийшла. 

Ярина скривилась й набрала номер.

— Тільки одразу постав на гучномовець.

Вона скинула виклик, який розпочала. Петро осудливо схилив голову набік. Ніби не в його руках була зброя. 

— Помилилась, — варто було хоча б спробувати додзвонитися до Сергія. Минуло кілька гудків після нового виклику. — Не відповідає, — і тільки вона це сказала, як Марія прийняла виклик. 

— Алло? 

— Привіт! Це Ярина. Сьогодні така гарна погода. Не хочеш вийти погуляти?

На кілька секунд запанувало мовчання. 

— Удвох? 

— А ти так не хочеш? — вона подумки молилась, щоб у Марії були або непорушні плани, або стійка відраза до прогулянок удвох. 

— Ні, що ти! Я хочу, — Ярині стало аж ніяково через те, як радісно прозвучав голос. І чому вони дійсно раніше нікуди не ходили вдвох? — Буду готова за п'ять хвилин. За тобою зайти?