Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

О восьмій годині він спитав, що робить сестра, чи бачили її і чи пам’ятає вона, що обіцяла. Ніхто не відповів йому, бо королева прибула до себе об одинадцятій годині і замкнулась у своїх покоях, відмовляючись будь-кому відімкнути двері.

Але для Карла не було замкнутих дверей. Спираючись на руку пана де Нансея, він поплентався до апартаментів королеви Наварської і раптом увійшов через двері, що вели з потайного коридору.

Хоч він і сподівався побачити сумну картину і вже заздалегідь приготував своє серце, та те, що побачив, було ще жалісніше, ніж він сподівався.

Маргарита, ледве жива, лежала на лонгшезі[131], зарившись головою в подушки, не плакала, не молилась, а тільки хрипіла, ніби вмираючи.

У другому кутку кімнати Генрієтта де Невер, ця безбоязна жінка, лежала непритомна на килимі. Вернувшись з Гревської площі, вона, як і Маргарита, втратила сили, і бідолашна Жільйона переходила від одної до другої, не насмілюючись звернутись з жодним словом утіхи.

Під час криз в наслідок важких катастроф скорботу бережуть як скарб, і кожного, хто намагався б розвіяти її хоч трохи, вважають за ворога.

Карл IX відчинив двері і, залишивши Нансея в коридорі, увійшов блідий і тремтячий.

Ні та, ні друга з жінок не бачили його. Тільки Жільйона, що в цю хвилину допомагала Генрієтті, підвелась на одно коліно і з жахом подивилась на короля.

Король зробив рух рукою, вона встала, уклонилась і вийшла.

Тоді Карл підійшов прямо до Маргарити і з хвилину дивився на неї мовчки; потім, тоном, якого ніхто не сподівався б від цього, звичайно грубого, голосу, мовив:

— Марго! Сестро моя!

Молода жінка здригнулась і підвелась. — Ваша величність! — сказала вона.

— Ну, сестро моя, будь мужня!

Марго звела очі до неба.

— Так, — сказав Карл, — я знаю добре, але вислухай мене.

Королева Наварська зробила знак, що слухає.

— Ти обіцяла мені бути на балу, — сказав Карл.

— Я! — скрикнула Маргарита.

— Так, і тебе, згідно з твоєю обіцянкою, дожидають, — отже, якби ти не з’явилась, всі були б здивовані, що тебе не бачать.

— Даруйте, брате, — сказала Маргарита, — ви ж бачите, яка я змучена.

— Пересильте себе.

Маргарита ніби намагалася якусь хвилину вернути свою мужність, потім, раптом віддаючись своєму горю і падаючи головою на подушку, сказала:

— Ні, ні, я не піду.

Карл узяв її за руку, сів на лонгшез і сказав їй:

— Ти щойно втратила друга, я знаю, Марго. Але глянь на мене, чи ж не втратив я всіх своїх друзів і навіть більше — матір! Ти завжди можеш плакати скільки схочеш, як плачеш в цю хвилину, а я в годину найтяжчої скорботи мушу усміхатись. Ти мучишся, а я — глянь на мене! — я вмираю. Ну, Марго, будь мужня! Прошу тебе, сестро, в ім’я нашої слави! Ми носимо добре ім’я нашого дому, як тяжкий хрест, несімо ж його, як господь, до самої Голгофи і, якщо впадемо, як він, на дорозі, встаньмо знову мужні й покірні долі, як він.

— О, боже мій, боже мій! — скрикнула Маргарита.

— Так, — сказав Карл, відповідаючи на свою думку, — так, жертва тяжка, сестро, але кожен щось приносить в жертву: одні — свою честь, інші — своє життя. Ти гадаєш, що мені, маючи двадцять п’ять років і найкращий трон у світі, не жаль вмирати? Ну, що ж, глянь на мене... Мої очі, колір обличчя, уста — усе, як у вмираючого, це так; але усмішка моя... Хіба ж усмішка моя не показує, що я маю надію? А проте через тиждень, найбільше через місяць, ти оплакуватимеш мене, сестро, як того, хто вмер сьогодні.

— Брате!.. — скрикнула Маргарита, обвиваючи руками шию Карла.

— Ну, вдягніться, люба Маргарита, — сказав король, — скрийте вашу блідість і з’явіться на бал. Я дав щойно наказ, щоб вам принесли нові дорогоцінності й прикраси, гідні вашої краси.

— О, брильянти, плаття, — сказала Маргарита. — Що значить усе це для мене тепер!

— Життя довге, Маргарита, — сказав, усміхаючись, Карл, — для тебе, принаймні.

— Ніколи! ніколи!

— Сестро моя, пригадай одно: часом найкраще можна вшанувати померлих, приглушуючи чи, краще, удаючи, ніби приглушуєш, свої страждання.

— Ну, що ж, сір, — сказала Маргарита, здригаючись, — я піду.

На очах Карла з’явились сльози, але зараз же були затримані сухими повіками.

Він схилився до сестри, поцілував її в лоб, зупинився на хвилину перед Генрієттою, що не бачила й не чула його, і мовив:

— Бідна жінка!

Потім мовчки вийшов.

За королем увійшло кілька пажів з ящиками та скриньками.

Маргарита зробила рукою знак, щоб усе поклали на підлозі.

Пажі вийшли, залишилась сама Жільйона.

— Наготуй усе, що треба, щоб прибратись, Жільйона, — сказала Маргарита.

Молода дівчина здивовано подивилась на свою господиню.

— Так, — сказала Маргарита тоном, гіркості якого не можна передати, — так, вдягаюсь, іду на бал, мене там дожидають. Отже, не гайся! День буде повний: уранці — свято на Гревській площі, увечері — свято в Луврі.

— А пані герцогиня? — сказала Жільйона.

— О, вона щаслива: вона може залишитись тут, може плакати, може страждати, скільки хоче. Вона не дочка короля, не дружина короля, не сестра короля. Вона не королева. Допоможи мені вдягтись, Жільйона.

Молода дівчина виконала наказ. Прикраси були розкішні, плаття пишне. Ніколи Маргарита не була така прекрасна.

Вона подивилась на себе в дзеркало.

— Брат мій каже правду, — сказала вона, — людина — нікчемне створіння.

В цю хвилину вернулась Жільйона.

— Пані, — сказала вона, — там вас питається якийсь чоловік.

— Мене?

— Так, вас.

— Що це за чоловік?

— Не знаю, але вигляд у нього страшний, і від самого вже його вигляду я затремтіла.

— Спитай у нього ім’я, — сказала Маргарита, бліднучи.

Жільйона вийшла і за кілька хвилин знову вернулась.

— Він не схотів сказати мені імені, пані, він попросив мене тільки передати оце от.

Жільйона подала Маргариті образок, що його вона дала напередодні увечері Ла Молю.

— О,