Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Щоб дозволила жити в Макара Січового на кухні при хаті-читальні, - відповів за товариша син батькові.
- Що ти вигадуєш! – закашлявся Левко. – Хто йому дозволить?!
- Я буду там комунівськими дровами грубу палити і плиту собі, газети отримуватиму і даватиму охочим читачам, підмітатиму і митиму підлогу, витиратиму вікна, словом, доглядатиму дім, - явно намагався Янчук вговорити дядька, усвідомлюючи, що то його порятунок від колонії чи дитбудинку, про які й чути не міг.
Суворе лице господаря після цих слів Петра ніби розправилося, полагіднішало, запалилось прихильністю і добротою. Вдоволений Янчук звівся з лавиці і хотів уже йти геть, але господар жестом зупинив його.
- Посидь у нас ще трохи та пробач мені, що погарячився, не розібравшись... В житті не завжди прихильний буває другом, а неприхильний – ворогом, кхе-кхе-кхе. Трапляється і навпаки. Ти ж мене пам’ятаєш?
- Чому б не пам’ятав? До батька приходили. Разом ви воювали в червоних козаках, ще з дядьками Пилипом та Явдокимом.
- Нема Пилипа, а дядько Явдоким, тітка Олита та їхній Сергій живі. Із тринадцяти душ сім’ї лишилося їх тільки троє, земля такого не знає!.. Чутка є, що батько твій реабілітований, але певніше дізнатися нам зась!
На якусь мить у хаті запанувала незручна мовчанка, яку порушувало лише хрипливе дихання господаря, у грудях якого щось клекотало й підсвистувало.
- То, кажеш, цілі гори кукурудзи в качанах стояли в полі скирдами, а люди поряд вмирали з голоду?
- Зверху порослі, дядьку, сам крав там качани, сам бачив пороз’їдених шакалами десятки трупів у рицині під ними. А тітка Варка говорила, що із Кубані Каганович вивіз кудись двадцять сім станиць, як саботажників.
- І всі були нелузані, оті скирди? Сім, кажеш, їх було?
- Нелузаних сім, дядьку, весною дощі промочили їх наскрізь, і кукурудза прогіркла так, що й кури тітки Варки її не їли.
- І, кажеш, охоронялися всі?
- Дуже охоронялися. Правда, після півночі та під ранок ми крали їх, і тітки Варки Тиміш казав, що крав.
- А варта чия була?
- Казали, що чека. Були там і комсомольці.
- То тепер у концесії радгосп?.. Набрідь проклята всюди! – сказав злостиво.
- Казали, що у концесії буде радгосп, а в селах-станицях – сози, - не міг уловити дядькових думок Петро.
- Отак воно у нас завжди по-дурному кінчається, кхе-кхе-кхе, - застиг на мить господар у мовчанні. – Що отой замісник вигнав тебе, не зважай, прізвище твоє, видно, його налякало, - перекинувся дядько Левко на інше. – Посидьте вдома, поки я вернуся, - підвівся і направився за ціпком. – Ждіть, кажу, мене! – наказав і, пригнувшись, вийшов у низькі двері.
Дмитро по відході батька почував себе неуком поряд із Петром і мимоволі ніяковів, тож намагався компенсувати необізнаність зі світом теплим та рідним відношенням до товариша.
- Не переймайся, Петре! Тато щось придумають. Вони і з самою головою можуть поговорити, як схотять. Поки вони вернуться, збігаймо на річку – скупаємось і швидко назад.
- А у кролів почистити? – нагадав Петро про невдоволення дядька Левка.
- Встигнемо. Що з ними станеться!
По путі до берега, щоб розвіяти сумоту товариша, Дмитро зупинився.
- Я лишився живим тільки тому, що ходив до тата в тюрму, де він працював із дядьком Явдокимом на конюшні чекістів і крав там потроху овес від коней, а я носив його додому. В ДПУ працювала і Софія наша, то щодня одержувала пайку, а коли вдавалося, то й дві, а тато часто передавали шматочок своєї через мене. Отак і вижили...
Хлопці плюскалися й милися, запливали навперейми на середину річки і назад, голяком сиділи на березі, випочиваючи, і знову захоплено ковбанилися, забуваючи про час.
- Гайнемо тепер до лісопильні! – запропонував Дмитро, як купання врешті скінчилося. – Тут рукою подати! Лише глянемо і - додому!
Бігли, як на пожежу, лазили попід читальнею, заглядаючи у всі вікна, пробували замок на дверях, оглядали дрова, а потім із усіх сил наввипередки мчали додому. Дядько Левко порався біля дровничка, вдаючи сердитого, як вони переметнулися через перелаз у двір.
- Ганяєте, шибеники, як у неділю! Зараз же мені натріть бурячків козі до полови і внесіть хмизу до печі на завтра! Та проворніше повертайтеся, поки вух не накрутив! – закашлявся господар і ніби між іншим сказав, що Петро залишається ночувати в них.
Янчук зразу відчув, що дядько тільки прикидається суворим, а почувши запрошення, радо виконав із Дмитром дядькові завдання і попросив дозволу збігати до тітки Горпини за кошиком.
- Звичайно, збігай, але ненадовго, бо почастую запотиличником, кхе-кхе-кхе.
Тітки Горпини Янчук вдома не застав, а її батько, розпитавши, де хлопець був і де збирається ночувати, поклав йому в кошик шматок черствого яшного хліба з кількома огірками і запевнив на прощання: “Горпинка поговорить із Варварою Степанівною, як та приїде, тож навідуйся до нас щось дізнатися і поїсти та переночувати...” Подякувавши дуже чемно шевцеві, Янчук спішно вернувся до товариша. Дорогою ж мріяв про ту читальню, як про початок нового життя в Чигирині.
До пізнього вечора поралися хлопці у дворі під наглядом дядька, виконуючи все нові й нові його доручення. Як стемніло, вернулася Софія, і всі чинно й чемно сіли при каганцеві-блимакові вечеряти.
- То як, кажеш, називався той твій начальник концесії? – чомусь перепитав Петра дядько, як усі перехрестилися на знак закінчення вечері.
- Францем Францевичем.
- Не може того бути! Може Фріц Фріцович? Франц - то не німецьке ім’я.
- Фріцем його називала лише фрау Грета, ніби дражнячись, - дивувався Янчук, що це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший», після закриття браузера.