Читати книгу - "Вибрані твори"

віршовані тексти, через те й траплялися в її доробку окремі не підсилені творчою уявою образи, деякі недотягнуті рядки, повтори. Загалом же тонке чуття слова й вміння «підчепити», немов метелика сачком, невловиме, здатніть відшукати точні метафори й порівняння, молодеча пристрасть, жіночість піднесли її творчість на високий щабель, на рівень «панської поезії» (Дмитро Донцов). Вельми авторитетний літературознавець і критик Юрій Шерех наголошував, що Олена Теліга «виробила свій власний голос в українській поезії». І саме внутрішньо вибуховий патріотизм сформував її як поетку. Тому протиставляти ці два поняття (патріотизму і поетичної майстерності) у даному контексті, мабуть, не доцільно.

Життя й поезія становили два рівноправних крила її особистості. Тому непохитна українка прагнула пізнати їх «глибоко, до дна», до самозречення. Тому кожен утаємничений момент, зафіксований у слові, був для неї найтоншим, неповторним. І, попри біль, тривогу поет-ки за долю рідної Вітчизни, в її очах світилися роси, в «сотах мозку» розтопленим медом пливли думки, почуття радості, життєдайності постійно підсилювали її трепетну, ліричну натуру, немов соняшник до сонця, лицем обернену до неоромантики:

Не любов, не ніжність і не пристрасть, Тільки серце — збуджений орел! Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних, радісних джерел!

Такі «безіменні, радісні джерела» нуртували в її жіночній душі, рамки якої (встановлені нею самою) «продирало» щастя любові, все життя. І допомагали здобувати перемогу. Письменниця не вміла відчувати упів-душі, говорити упівслова, кричати пошепки, рухатись упівкроку, маючи «збудженого орла» у серці (який свіжий, точний образ-постріл!). Відданість людині, ідеї, справі, межувала з фанатизмом. Отож хотілося у темряві глибокій відшукати «блискавок фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій» та простувати «крізь січні в теплі квітні». І мріялося, що й «задля мене хтось зуміє йти // крізь всі зневаги — так, як я умію!»

Безперечно, Олена Теліга мала право на оце «я», бо вражала своєю вірністю як ідеї, так і близькій людині. Її бойовий дух цілковито впливав на оточення, її слово й воля були твердими, мов криця, вона вміла врівноважувати, немов на терезах, щастя з гострим болем. Недарма увійшла в історію української культури як нова Леся Українка (за спостереженням критики діаспори). Справді, це була жінка-лицар, котра несла людям безсмертні дари: любов, красу, відвагу, щедрість. Але воднораз своїм сучасникам вона запам’яталась як звичайна весела жінка, яка «брала призи на празьких танцювальних вечірках» (Оксана Лятуринська), вміла одягатися з вишуканим смаком (Марія Бачинська-Донцова), шила, вишивала (з листа самої Олени Теліги).

Поезія жінки із серцем орла приваблює своєю оголеністю в плані біографічної конкретики. Про це, зокрема, свідчить і форма віршованих послань: Н. Лівицькій-Холодній, В. Куриленкові, Л. Мосендзу, чоловікові, в’язням Біласу й Данилишину, Олегу Штулеві таін. У цих поетичних епістолах авторка розкривається якнайповніше, бо за нашаруванням рядків та образів постає найцінніше в людині — її внутрішній чар. Лірична героїня — в полоні «задимлених вогнів», у пориві до «кам’янистих верхів», далека від «покірного шерега сірих днів». Тому такими природними, іскристими, немов бризки шампанського, сприймаються її емоції:

На жовтій квітці декілька краплин — Ясне вино на золотавім лезі. І плине в серце найхмільніший плин: Далекий шум незроджених поезій.

Звичайно, достатньо й однієї краплини, щоб у ній відбився світ. Скажімо: «уста мої — розквітла китиця»; «прокидалась втіха блідолиця»; «хай ріже час лице»; «безжурний вітрогон-хлопчина»; «відгоріле сонячне „люблю“», «упало світло ліхтарів на день конаючий і тихий». Все це, навіть вилучене з контексту, вже створює певний настрій у читача, дає поштовх до асоціативних роздумів. А якщо говорити про формозміст поезій Олени Теліги загалом, то він був естетично вишуканий. Кожний цікавий, вдалий образ, знайдений авторкою, нагадував гусінь, що в уяві читача-співтворця мав перетворитися у барвистого метелика. Це один із «секретів» композиційної структури її віршів.

Інакшу грань таланту виявила Олена Теліга у стихії публіцистики: з одного боку, обмеженій рамками суворої логіки, точністю фактажу, високої громадянської відповідальності, а з другого — розкутій у способі мислення, стилі. Якщо порівнювати з поезією, публіцистика більше «чоловічий» жанр. Та письменниці з бійцівською вдачею, яскравою особистістю опанувати його було нескладно. І тут, як у віршованих рядках, Олена Теліга зримо демонструє «огонь в одежі слова», за І. Франком. Цей вогонь — як символ Святого Духа, який зійшов на апостолів, живить насамперед її національна свідомість, що привела письменницю до лав ОУН. Вона щиро вболівала за те, щоб вояки-патріоти не схибили у вирву амбітних суперечок та міжусобиць, а «цілу свою енергію спрямували на гоєння ран нашої нації й на розбудову українського життя». Олена Теліга, непримиренний ворог великодержавності, плекала не братерство народів, що було лицемірним виплодом комуністичної ідеології, яка нав’язувала одній шостій частині світу оргію тріс-кучих слів і блискучих гасел, а «братерство в народі» (так називається одна зі статей) як «нерозривний зв’язок крові».

Роздумуючи над роллю й місцем жінки в сучасному їй житті та літературі, письменниця з прикрістю зауважує:

...в хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно