Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

— Отже, — почав улюбленим слівцем Романик, але в його голосі не почувалося вже попереднього розмаху. Всім було ясно, що опозиція готується до наступу, і це, очевидно, вплинуло негативно на самовпевненість доповідача. — Отже, виходячи з біофізичних і біопсихічних законів, українська нація для того, щоб спромогтися видати з себе надлюдину, тобто новий тип українця, мусить до своєї гнилої густої крові прийняти свіжу здорову струю. Іншими словами, ту застояну сукровицю треба змішати з життєдайними первнями германської крові…

— Де Рим, а де Крим, а де зелені свята! — вигукнув хтось з гальорки, і зал знову начеб хто підпалив сміхом…

— Спадковість, за майстером Гінтером, це пізнані і признані вартості, повна гармонія з собою, відкинення всяких ухилів, викликаних надбудовами ззовні, здійснювання у власній життєвій поведінці, а в біологічному — це поставлення перед власні очі своєї душі духовних вартостей, втілених у зразкові покоління. Інституція подружжя така, яка вона сьогодні є, не може задовольнити ідеологів нової Німеччини. Природний добір чоловіка й жінки, які мають сплодити людину вищого типу, повинен стати справою громадського або, у всякому разі, партійного контролю…

— Ого, то веселі речі! — засміявся хтось тут же за спиною Ольги. Йому відгомоном відповів сміх з різних місць залу.

— Прьльошу панства, прьльошу панства! — розмахував руками пан Костецький, ніби збирався решетом прикрити горобців. — Кінець кінцем це непрьльистойно! Дайте докінчити доповідачеві. Пане Рьльоманик, прьльошу…

— Отже, виховання нової людини повинно починатися ще в лоні матері. Перепрошую, ще до лона матері. Жінка ще до свого запліднення (Ольга зиркнула з-під вій на кузин: Аврельця вперлась підборіддям в груди і вся пашіла жаром, а Маруся, не менш червона, слухала з напіввідкритим ротом) повинна бути на спеціальній дієті, щоб підготувати відповідні біофізичні умови для майбутнього нащадка.

В залі знявся шум, як курява. Пан Костецький стукав олівцем по столі, потім по графині з водою, врешті почав дзвонити склянкою об графин. Зал заспокоївся, але не зовсім. Костецький пошептався про щось з Романиком, той, видко, нерадо, морщачись та кривлячись, але все-таки, як можна було здогадатись, дав себе переконати й погодився на те, що йому пропонував пан Костецький.

— Прьльошу панства, прьльошу панства, ще хвилина уваги. Зважаючи на те, що доповідь, зрештою, надзвичайно цікава, затягнулась понад півторьльи години, доповідач на цьому закінчує. Кому що неясно, прьльошу давати питання.

У залі відразу загомоніли на всі лади. І хоч всі голоси, здавалося, зливались в один гамір, проте в загальному потоці відчувались прихильні й ворожі для доповідача інтонації.

Романик зовсім охляв. Був подібним до накрохмаленої ляльки, яку необережно залишили під дощем.

— Я прошу слова, — відізвався чийсь свіжий, задерикуватий голос.

Всі шиї потягнулись у бік голосу. Посеред моря голів стояв високий з вихрястим чубом рум'яний блондин.

— Ви бажаєте дати запитання чи виступати?

— Одне й друге.

Пан Костецький порадився поглядом з Романиком. Ольга, яка слідкувала за грою обличчя Романика, зауважила, як той схвально кліпнув оком.

— Прьльошу. Ваше прьлізвище?

— Березовий.

— Пан Берьльезовий має слово.

Коли хлопець став лицем до публіки, Ольга зразу впізнала в ньому сина судового радника міста Нашого. Це був вродливий юнак з тією ніжною, молочною красою в ясних тонах, один з тих, що їх природа насаджує в людському саду, як тюльпани — для декорації. Одягнений він був скромно, у куртці спортивного фасону і штанах-гольфах, але ця скромність була не зовсім щира, бо і куртка, і штани пошиті з вишуканого матеріалу, а проста форта тільки підкреслювала їх високу якість.

— Я… — запнувся син радника Березового, — я хочу сказати, що мені дуже сподобалась доповідь. Давно треба було, а наша українська байдужість так само винна, що ми щойно тепер вислухали доповідь на таку тему. Треба було давно… А то нас, українців, можна тільки пізнати по тому, що «не знав, забув, спізнився». Я протестую і вимагаю, щоб такі доповіді були частіше. Я так само, — він говорив скоромовкою, задихаючись від надмірної роботи власного язика.

— О, і воно береться ще гавкати! — почула Оля у себе над вухом. У неї закалатало серце.

Це Завадка дав їй знати, що він — за її спиною.

Вона боялася повернути голову в його бік, щоб він не зрозумів цього як заохочення заговорити до неї. Вона думала про те, що його присутність скувала їй кожний рух, і нахилилась до Аврельці, щоб він бачив, що вона не сама. Оля була стривожена, а разом з тим, з незрозумілої для себе причини, задоволена його присутністю. Той факт, що він постарався опинитися близько неї, крім остраху, сповнив її ще й своєрідною, чисто жіночою гордістю.

Тим часом Березовий почав уже з шпаргалки:

— У виняткових добах, коли нація розпорошена як українська, наш патріотизм мусить стати расовим. Ми мусимо, як і всі народи світу, як у першу чергу німці, бути зв'язані з своїм минулим. Нам треба брати приклад з гордого, войовничого германця…

— Сядай, маш бардзо добже[175]— сказав Завадка.

Олі здається, що його голос, хоч тихший, став ще виразнішим. Невже ж він примістився поруч?

— Панове, в кого ще які запитання?

— Я прошу слова.

Цим разом звівся понад голови кремезний, немолодий вже чоловік з квадратним обличчям на короткій широкій шиї.

Пан Костецький встав:

— Прьльошу панства, але тільки запитання. Якщо у вас запитання, то прьльошу.

Чоловік заклопотано почухав за вухом. Видко, не знав добре, чого вимагають від нього.

— Хай буде по-вашому, — згодився він. — Я й, правду, хотів запитати шановного доповідача. Ви говорили тут довго, ми вас слухали… Багато з того, що ви тут читали, я не зрозумів, але одного хочу запитати: у житті, практично, як то кажуть, це може мати якесь застосування, чи то тільки отак — словечка?

— Я можу відповісти на ваше запитання. — Романик намагався зберегти спокійну поставу, але його зраджувало тремтіння щелепів, які не піддавались наказом його волі і смикались з щораз частішими інтервалами. — Отже, євгеніка…

Чоловік з квадратним обличчям знову звівся на ноги:

— Пане Романик, що ви мені про якусь Євгенію. Я вас питаю, а ви відповідайте мені простими словами, щоб я міг зрозуміти… А ви мені Євгенію!..

— А ви хочете простої відповіді!? Можна. Я хотів науково обгрунтувати… але коли вас не цікавить, то можна, розуміється, і простіше. От, для прикладу, ви працюєте в генеральному штабі і вам треба знати, які чоботи, розумієте, який розмір чобіт треба вам заготовити чи які мундири треба вам пошити для нового контингенту солдатів. Ви звертаєтесь