Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

не можна зробити «в міровом маштабє». І якщо почалася якась кампанія, її ніщо не в силі зупинити. Вона йде тотально. Так і з цими пальцями — їх «печатали» тотально. Це курйоз, звичайно. Не може ж бути, щоб всі в’язні так–таки одноразово готувалися на етап чи нарсуд. Та найбільшим курйозом було те, що, за давно існувавшими правилами по тюрмах цієї благословенної країни, робили дактилоскопічні відбитки та фотознімки лише доведеним злочинцям та засудженим. І ніколи не робили цього тим, чиї справи перебувають в процесі слідства, в процесі вияснення й невідомо ще було, як те все скінчиться. Але то було колись, коли ще існував якийсь глузд. Зараз за всіма ознаками весь той глузд випарився. Проте це, мабуть, таки було за приписами нового, спеціального глузду, за новою скаженою діалектикою, яка каже, що з совєтської єжовської тюрми все одно виходу нікому немає. Хто сюди входить, ніколи назад не виходить. То тоді, дійсно, все це закономірно. Яка різниця, справді, коли робити знімки та «печатати» пальці — на перший день після арешту, а чи на перший день після смертного вироку, чи після вироку на довгі роки каторги. Все одно, рано чи пізно, вирок прийде і це треба буде робити, тож ліпше поробити все заздалегодя. Це є зразок раціоналізації й автоматизації. Можна б навіть взагалі «перепечатати» пальці всім мешканцям СССР, ще до їх арешту, бо ж все одно доведеться «печатати»! Не за розпорядженням пашпортного якогось там бюро, а за розпорядженням тюремної адміністрації, до рук якої ті мешканці так чи так потраплять.

Епідемія ця викликала багато хвилювання, різних припущень, розгубленості серед в’язнів. Особливо розгубилися ті, що потрапили до тюрми недавно і ще жодного разу не були на допитах.

В корпусі стояв шалений рух. З камер брали партіями по 30–40 чоловік і водили до приміщення тюремної канцелярії. Там у якімсь темнім закамарку з десятеро тюремних службовців розкачували фарбу на плитках, мастили людям пальці й прикладали до заготовлених якихось папірців, не то анкет, не то арештантських «документів».

Ті папірці лежали стосами, і на них нічого крім ім'я й прізвища в'язня не ставилось. Це теж раціоналізація! Решту додадуть потім. Залежно від того, яка доля спіткає «людішку». Може статися й так, що взагалі не треба буде нічого додавати, коли, скажімо, «людішка» вмре, або її приб'ють, або випадково розстріляють, тоді папірці просто викинуть у піч, з усіма «пальцями». Після відбивання вальців партію вели в якийсь темний льох і там кожного окремо фотографували. Давали номер на груди, повертали в профіль вліво, в профіль вправо, анфас, в потилицю… Готово.

Камера 12–та почувалася так, ніби була напередодні великих подій, що нагло можуть розметати всіх в різні боки. Проте час плинув, але подій ніяких не траплялось і, здається, не передбачалось. Телеграф не приносив жодної цікавої вістки, з якої можна б вичитати, що означає вся та дактилоскопічна епідемія.

— Чумак з вєщями!

Всі в камері були страшенно здивовані. Це вперюе за весь час викликають просто, без піжмурок, без переклички «на Чи», «на Ри».

— Чумак з вєщями!

Андрій взяв свої «вєщі» — свою незмінну заяложену торбиночку з шкоринкою, Санько вкинув туди свою пайку на придачу — все. Чумак зібрався «з вєщями».

Але минає година— не кличуть. Не беруть.

Минає дві — не беруть.

Вся камера заінтригована. Починає кружляти логічне припущення… Несамовите, але логічне: беруть вдень — значить, на волю ! На волю!! Підтвердженням цього є той факт, що не взяли одразу, — значить, «готують документи». Оформляють. Виписують гроші в бухгалтерії, адже ж Чумак мав там свої гроші конфісковані!? Шукають одежу, яку–небудь одежу, бо не можуть же вони Чумака випустити в самих рубцях, голопузого… На волю!

Вже всі були певні, що таки на волю. Буває. В цій химерній країні все буває!..

Особливо ж віра в можливість виходу на волю окрилилася, коли до камери хтось приніс підтвердження, що «таки да» зняли Єжова. Він на власні очі бачив, як раніше впав у кабінегі його слідчого портрет Єжова, і так само на власні очі бачив, що того портрета тепер немає. Зняли! Зняли портрет — бо зняли Єжова.

В камері не знали, що його «зняли» вже давненько, але що їх те в найменшій мірі стосується. Його зняли для «волі», а не для тюрми. Тюрму з усієї сили якнайсуворіше охороняли, щоб ця чутка туди не дісталася. Бо всі. хто потрапив за мури через «злочинну політику залізного наркома», були вилучені з числа тих, кому рекомендувалося знати, як то пописалися «вороги народа, що пролізли в апарат НКВД». Вони пописалися, але те, що вони зробили, мусить бути завершене до кінця. Отже, тюрми це «зняття» не стосувалося.

Але тюрма жадібно ловила непевну чутку, й вірила в неї, й вірила зворушливо в кращу долю. А коли прийшло підтвердження, що портрет Єжова десь там в якомусь кабінеті знято — повикликало фурор. І ось саме тому віра в можливість виходу тепер на волю панувала наперекір всьому.

Андрій перебував у стані облоги. Йому давали нишком безліч доручень, йому звіряли свої болі й таємниці, його посвячували в родинні справи, його просили передати те й оте, сказати те й оте, зайти туди й туди, його просили передати (через рідних) передачу таку й таку, умовлену. Андрій покірно й щиро намагався запам’ятати всі адреси й всі доручення.

Минали години, а Андрія не брали. Припущення про волю остаточно стверджувалось.

Андрій вже сам не був певен. Ану ж раптом!.. Логічно так би й мусило бути, — він нічого не давав, нічого не підписував, все витерпів, — логічно його б мусили звільнити «за недостатністю доказів». Адже ж звільнили Давида… Але Андрій всупереч загальному оптимізмові був у полоні меланхолії.

Увечері під час «оправки» в'язні побачили в убиральні величезний напис, надряпаний на всю стіну:

«Товариші залізничники! Мерзотник Курпас застрілився!»

Це справило приголомшуюче вражіння. Курпас — це ж знаменитий Курпас, начальник т. зв. ДТО (Дорожно–Транспортного Отдела) УГБ НКВД; Від одного імені цього Курпаса в залізничників ішов завжди мороз по шкірі. Рафінований садист, безжалісний і кровоненажерний, здоровенний, з необмеженою владою. Бувши начальником ДТО, він власноручно мордував в’язнів, і хто в нього побував— ніколи того не забуде, якщо вийшов живий. Але живих з його рук мало виходило, власне, виходили живі до трибуналу, кого не замордовано на слідстві, щоб трапити під розстріл, — їх судив трибунал і, згідно з «визнаними» колосальними злочинами, судив