Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

з-під брів глянув на своїх слухачів. Все це вчитель проробив лівою рукою, бо замість правої в нього теліпався порожній рукав кожушка, вправлявся одною рукою Бугайов з таким спритом, що трактористи вмить прониклися пошаною до цього чоловіка, вже він був для них не просто черговим партійним гавкуном, який переливає з пустого в порожнє і тільки заважає людям працювати, а найперше інвалідом війни, чоловіком, що страждав ще більше, ніж страждають оце вони в холоді, нестатках і всезагальному розгардіяші.

Бугайов знав свій предмет досконало. Він називав прізвища критиків-космополітів, перелічував патріотичні твори радянських драматургів, опорочених антипатріотами, і серед цих творів — страшно сказати! — була не тільки така близька сільським трудівникам п’єса, як „Хліб наш насущний“ Вірти, але й славнозвісна „В степах України“ Олександра Корнійчука, ця воістину народна комедія, що знаменувала всі неймовірні висоти і могуття радянського оптимізму. Щоб якнайдоступніше пояснити механізаторам суть космополітизму, вчитель навів слова з „Правды“: „Запеклий космополітизм не тільки антинародний, але й безплідний. Він шкідливий, як ті паразити в рослинному світі, які підточують паростки корисних злаків. Він служить провідником ворожих нам буржуазних реакційних впливів“.

— А в нас для електрообладнання саме провідників і не вистачає,—зітхнув хтось з трактористів.

Директор злякано смикнувся на той аполітичний голос, але Бугайов заспокійливо наставив на нього єдину свою долоню і став читати нам спрямовані проти космополітів викривальні вірші двох московських куплетистів:

Он мало знал, был неумён

И вовсе не был зрудитом,

Но сам себя считал маститим

Литературоведом он.

И, мчась вперед на всех парах,

Гремя доспехами своими,

Себе спешил он сделать имя

На иностранных именах.

Он чтил их, чтил благоговейно,

Они ему служили все.

К его услугам были Гейне,

Бальзак, Золя, Ренье, Мюссе,

Стендаль, Рабле, Гольдони, Гоцци,

Мильтон, Бодлер, Гюго, Додэ,

Торкватто Тассо, Песталоцци,

Верлен, Шпильгаген и тэ де.

Я стояв (сидіти, ясна річ, ми не мали на чому) позад своїх нових товаришів, слухав, як похмуро лунали в цій колишній стайні великі імена, лунали не для слави, а для запланованої кимось ганьби, і всі мої незлагоди здавалися зовсім несуттєвими і просто мізерними. Хтось тяжкими слонячими ногами затоптував вже й не долі таких незначних людей, як я, а все найцінніше, що створило людство за віки й тисячоліття. За мною теж стояти тисячоліття, але вони були безіменні, як наші сліпі кобзарі, а тут же йшлося про імена, знані всьому світові. Хто їх зневажає і навіщо?

Бугайов закінчив свою лекцію і попросив ставити запитання. Я б міг спитати його, ох, як же міг би спитати, та що може відповісти простий сільський учитель, твій учорашній фронтовий товариш? Тому я стояв мовчки, а хтось з трактористів, щоб не бути нечемним до такого знаючого лектора, подав голос з найдальшого кутка:

— А закурити у вас знайдеться?

— Пробачте, але я не курящий, — сказав учитель.

— Шкода, — пролунав той самий голос, — торік тут у нас з району товариш читав про якихось моргалістів, так він нас „Казбеком“ частував.

— Ви, мабуть, мали на увазі вейсманістів-морганістів? — зауважив Бугайов.

— Та нам воно однаково, як вони там називаються. А „Казбек“ у того товариша був таки добрий. Кажуть, до війни і в нас тут такий був, а тепер де ти його знайдеш. Вже й махорка не та, вся надія на домашній австріяк і штамбур.

Положай, розпачливо вимахуючи коротенькими своїми ручками, намагався „спрямувати в русло“, але ніхто не зважав на його безнадійні зусилля, хлопці задиміли цигарками, а я на правах некурящого підійшов до Бугайова. Директор, вважаючи важливий політичний захід успішно закінченим, непомітно прослизнув до своєї кімнатки з теплою грубкою, вчитель надягав шапку, застібав кожуха.

— Вас хоч одвезуть? — спитав я. Бугайов глянув на мене здивовано.

— Хто ж возить учителів? Ми ходимо пішки.

— Шкода, що не вечір, я був би вам попутником. Мені щодня доводиться перемірювати степ між Зашматківкою і МТС. Про вас багато чув од свого брата. Він ваш учень. Марко Сміян.

— Я вас знаю давно, хоч ми ще й не знайомилися, — сказав Бугайов.

Ми вийшли під низьке небо. Надворі, хоч був мороз, здавалося ніби тепліше, ніж у майстерні серед нахололого заліза.

— Не заперечуєте, як я з вами трохи пройдуся? — спитав я. Бугайов окреслив півколо єдиною своєю рукою.

— В степу ви хазяїн.

— Ну, який же з мене хазяїн? Я просто наймана сила у товариша Положая. Мабуть, це доля нашого покоління — жити, боротися, вмирати в ім’я майбутнього. Для мене це майбутнє — мій молодший брат. Як він там у вас, успіхи є?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, оцінки, старанність, кмітливість…

Бугайов ступав, не вибираючи дороги, чалапкав просто по глибокому снігу, йшов швидко, з якоюсь, сказати б, запеклістю, так ніби хоч цим надолужити свою фізичну неповноцінність. Єдину руку свою, щоб не метлялася безпорадно, він засунув до кишені кожушка і мчав по снігах, ніби жива торпеда. Я насилу встигав за ним, остерігаючись за свою поранену ногу, він, мабуть, помічав це, але не збавляв кроку, його широка спина тяжко похитувалася переді мною і мовби без слів промовляла до мене: „Що ж, у тебе перебита нога, але вона є, а в мене рука відірвана по саме плече!“. Я все ж спромігся на ривок, зрівнявся з Бугайоаим, і тільки тоді він відповів на моє запитання, хоч відповів зовсім несподівано:

— Оцінки не мають ніякого значення.

Я розгубився, хотілося зазирнути Бугайову в обличчя: чи не жартує,— але вчитель знов підкинув соломи в свій локомобіль, і мені треба було дбати хоча б про те, щоб не відставати.

— Так думати ми могли тільки на фронті,— сказав я, — але ж тепер не війна. До речі, на якому фронті ви були? Може, однополчани?

— А я не фронтовик, — просто відповів Бугайов.

— Тобто як же це? — ще більше розгубився я.

— Не фронтовик, а звичайнісінький тиловий пацюк, і не Бугайов, а типовий український Бугай. Прізвище мені поміняв запопадливий міліцейський чин, якому кортіло якомога швидше злити всі радянські нації. Ну, а я не дуже й заперечував, бо вважаю себе ленінцем і злиття націй для мене — це перемога комуністичної ідеї. Ви спитаєте мене про руку? Звичайна дитяча необережність. Драв воронячі гнізда і впав з осокора. А осокори біля церкви були дуже високі. У нас в селі церква була обсаджена осокорами, вороння мостило там сотні гнізд і своїм страшним галасом заважало не тільки тихим молитвам, а й усім церковним відправам. Тому отець Філагрій щороку, як вилуплювалися в гніздах