read-books.club » Пригодницькі книги » Метелик 📚 - Українською

Читати книгу - "Метелик"

213
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Метелик" автора Анрі Шарр'єр. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 165 166 167 ... 172
Перейти на сторінку:
— більш як за тисячу кілометрів від океану, в сельві, через яку від Сьюдад-Болівара до Ель-Дорадо тягнеться грунтова дорога.

Ми — й арештанти, й поліцейські — приїздимо до Ель— Дорадо, маючи вкрай поганий вигляд.

Що таке Ель-Дорадо. Колись це була надія іспанських конкістадорів. Коли вони бачили, як індіанці поверталися звідти з золотом, то щиро вірили, що там є золота гора чи принаймні напівзолота земля. Тепер Ель-Дорадо — це передусім селище на березі річки, в якій повно м’ясоїдної риби, що за кілька хвилин може зжерти людину або тварину. Посеред річки лежить острів, а на острові розташований справжній концентраційний табір — венесуельська каторга. Вона являє собою огороджений колючим дротом квадрат завбільшки сто п’ятдесят на сто п'ятдесят метрів. Майже чотириста чоловік там сплять, навіть у негоду, просто неба, бо кількох навісів з оцинкованої бляхи для стількох в’язнів не вистачає.

І хоч ми страшенно потомилися у цій подорожі, нас одразу ж, о третій годині дня, ведуть до концтабору, не вислухавши наших пояснень і нічого не пояснивши нам. А вже о пів на четверту, навіть не записавши наших прізвищ, двом із нас дають по заступу, а трьом — по кайлу. П’ятеро солдатів під командуванням капрала, погрожуючи нам рушницями та нагаями з бичачих жил, женуть нас на роботу. Ми здогадуємося, що в такий спосіб охоронці хочуть показати нам свою силу. Тому не послухатися їх зараз дуже небезпечно. А згодом буде видно.

Приходимо туди, де працюють каторжани. Нам наказують копати рівчак на узбіччі дороги, яку прокладають через сельву. Ми мовчки підкоряємося: кожен працює, скільки має сил, не підводячи голови. Проте чуємо тільки образи й бачимо, як в’язнів жорстоко шмагають нагаями. Одначе вдарити когось із нас охоронці не зважуються. Мабуть, вони навмисне б'ють своїх каторжан, щоб показати нам, як тут поводяться з в’язнями.

Сьогодні субота. Після роботи нас, спітнілих і брудних, ведуть до табору.

— П'ятеро кайєннців, ідіть сюди! — кличе нас один капрал — мулат заввишки з метр дев'яносто. В руці у нього нагай. Цей нелюд пильнує за внутрішньою дисципліною в таборі.

Він наказує нам почепити свої гамаки біля воріт. Щоправда, під навісом, який захищатиме нас від дощу й сонця.

Більшість в’язнів тут — колумбійці, решта — венесуельці. Мабуть, на жодній іншій каторзі не лупцюють каторжан так, як у цій колонії. Коли б так били віслюка, як тут б’ють людей, він би здох. Проте майже всі в'язні в таборі почуваються добре, бо одержують ситну, смачну їжу. Ми проводимо невеличку нараду й ухвалюємо: якщо наглядач ударить когось із нас, ми всі полягаємо на землю і, нехай нас хоч ріжуть, не встанемо. Тоді напевне прийде якийсь начальник, і ми його спитаємо, чого нас кинули до цього табору — адже ми не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення. Ми кличемо капрала, що стежить за внутрішньою дисципліною. Цей кат підходить з нагаєм у руці. Ми обступаємо його.

— Чого вам треба від мене?

— Хочемо сказати тобі кілька слів, — звертаюся до нього я. — Ми ні разу не порушимо вашого розпорядку, тож у тебе не буде приводу бити нас. Але ми помітили, що ти шмагаєш нагаєм будь-кого й без будь-якої причини— Ми покликали тебе, щоб заявити: того ж дня, коли ти вдариш котрогось із нас, тобі буде смерть— Зрозумів?

— Зрозумів, — відповідає мулат.

— І ще одна тобі порада.

— Яка? — перепитує він глухим голосом.

— Якщо схочеш переказати комусь наші слова, то перекажи їх офіцерові, а не солдатові.

— Гаразд, — відповідає капрал і йде від нас.

Ця розмова відбувається в неділю, коли в’язні не виходять на роботу— До нас з’являється офіцер.

— Як тебе звати?

— Метелик.

— Це ти ватажок у кайєннців?

— Нас п’ятеро, й усі ми ватажки.

— Тоді чому із наглядачем розмовляв саме ти?

— Бо я найкраще знаю іспанську мову.

Переді мною капітан національної гвардії. За його словами, охороною командує не він, а два офіцери, старші за нього. Але сьогодні їх у таборі нема, вони приїдуть у вівторок.

— Ти погрожував убити наглядача, якщо він ударить когось із вас, від свого імені й від імені своїх товаришів?

— Так, і наші наміри дуже серйозні. Тепер скажу вам ще таке: ми попередили наглядача, що не даватимемо приводу для тілесних покарань. Ви, капітане, знаєте, що ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення і нас не судив ніякий суд.

— Я нічого не знаю. Вас привезли до табору без документів, передали тільки таку записку від директора: «Пошліть цих людей на роботу одразу ж після їхнього приїзду».

— Гаразд, капітане, будьте справедливі, ви людина військова. Дайте своїм солдатам розпорядження, щоб вони, поки приїде ваше начальство, поводилися з нами не так, як поводяться з рештою в’язнів. Запевняю вас: нас не судили й не мають підстав судити, ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення.

— Гаразд, я дам такий наказ. Сподіваюся, ви не обманюєте мене.

Пополудні цієї першої неділі я встигаю роздивитися тутешніх в’язнів. Передусім мене вражає те, що всі вони фізично почуваються добре. По-друге, вони вже звикли, що їх щодня шмагають нагаєм, і терплять це навіть у неділю. Можна подумати, що вони відчувають задоволення від цього шмагання. Тому раз по раз і порушують дисципліну, грають у кісточки, обкрадають товариша, кидають непристойні слова жінкам, що приходять з села, приносячи в’язням солодощі та сигарети. Ті відповідають їм такими самими словами. В’язні віддають їм плетений кошик чи якийсь вирізьблений ними самими предмет за вбогий гріш або за коробку сигарет. Є в’язні, які заговорюють жінці зуби, беруть у неї через огорожу з колючого дроту те, що вона їм пропонує, і враз утікають, не віддавши їй обіцяного предмета, і зникають серед натовпу інших в’язнів. За всі ці порушення, навіть за найдрібніші, в’язні зазнають немилосердних тілесних покарань, від постійного шмагання нагаями шкіра на них уже буквально одубіла, в таборі панує страх, проте все це не дає ніякої користі суспільству і не зміцнює порядку в таборі, бо ці бідолахи анітрохи від цього шмагання не виправляються.

Звісно, дисциплінарна в’язниця на Сен-Жозефі з її тишею жахливіша за цей табір. Тут страх минає швидко. В’язень має змогу розмовляти вночі, до і після роботи, в неділю він одержує також ситну їжу, і йому неважко відбувати свій термін, який ніколи не перевищує п’яти років.

У неділю ми куримо, п’ємо каву. До нас підходять кілька колумбійців, але ми ввічливо, проте рішуче проганяємо їх. Треба, щоб нас тут мали за особливих в’язнів, інакше ми пропадемо.

1 ... 165 166 167 ... 172
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метелик"