Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

і не просто як акторка менестрель-шоу[297], а нарівні з білими брала участь у концерті місцевих талантів, який проводили наприкінці року. Мати категорично заперечувала, і то був один із небагатьох випадків, коли вона висловила незгоду з думкою чоловіка перед дітьми… хоча тоді хлопці вже доросли до середнього віку, а голову самого Джона вже добряче притрусило снігом.

— Знаю я, як усе було, — рюмсала вона. — Це ви із Сайтсом і Френком Феннером таке намудрували. З ними все зрозуміло, а що з тобою таке, Джоне Фрімантл? Вони ж білі! Можеш сидіти з ними на задньому дворі та розводитися про оранку! Заради Бога, можеш навіть з’їздити з ними до міста й випити пива, якщо Нейт Джексон пустить тебе до свого салуну! Я знаю, через що ти пройшов за останні роки, знаю, як ніхто інший. Знаю, що ти всміхався й тоді, коли від усмішки боліло так, наче в серце голку встромили. Та це інша справа! Це ж твоя власна дочка! Що їм скажеш, як вона вийде на сцену у своїй білій гарненькій сукні, а вони заіржуть? Що будеш робити, як вони почнуть жбурляти в неї гнилі помідори, як у Бріка Саллівана, коли він спробував заспівати під час менестрель-шоу? Що їй скажеш, як вона підійде до тебе вся в гнилушках і спитає: «Чому, татку? Чому вони це зробили й чому ти їм це дозволив?»

— Ну, Ребекко, — мовив Джон, — гадаю, це питання нам краще лишити на розсуд Еббі та Девіда.

Девідом звали її першого чоловіка — у 1902 році Ебіґейл Фрімантл стала Ебіґейл Топпс. Девід Топпс був чорношкірим робітником із ферми під Вальпараїсо. Щоразу, як він ішов на побачення, мусив долати миль із тридцять — і то тільки в один бік. Джон Фрімантл якось сказав Ребецці, що друзяка Дейві попався на гачок і тепер хоч-не-хоч, а мусить топати. Багато хто сміявся з її першого чоловіка: «Воно й видно, хто носить штани в цій сім’ї».

Девід був тихим, задумливим, та не слабаком. «Коли Ебіґейл каже, що так правильно, я не маю підстав у ній сумніватися», — сказав він якось Джонові з Ребеккою. Еббі благословила його за ті слова й повідомила батькам, що таки виступить.

Тож 27 грудня 1902 року, на третьому місяці першої вагітності, вона вийшла на сцену під цілковиту тишу, що запанувала після того, як оголосили її ім’я. Перед нею виступала Ґретхен Тайлайонз: вона згацала пікантний французький танець, посвітивши ногами та нижніми спідницями під пронизливий свист, радісні зойки й тупотіння чоловіків.

Еббі стояла в густій тиші, чудово усвідомлюючи, як контрастують її чорна шкіра й біла сукня. У грудях страшно гупало серце, і вона думала: «Я забула всі слова, кожнісіньке слово, і я обіцяла таткові, що не заплáчу, хай там що, а не заплáчу, та там сидить Бен Конвей, і коли Бен Конвей закричить «НІҐЕРКА!!!», я слізьми вмиюся. Ой, нащо я в це вплуталася? Мама була права: я задерла носа вище, ніж треба, і зараз дістану по заслузі…»

Зала була повна білих облич, і вони дивилися на неї. Порожніх місць не лишилось, а ззаду скупчилося людей іще на два ряди. Палали яскраві гасові ліхтарі. З боків сцени опускалися каскади червоних оксамитових завіс, підв’язаних золотистими мотузками.

«Мене звати Ебіґейл Фрімантл-Топпс, я гарно граю й співаю не гірше, — подумала вона. — І знаю це не тому, що так хтось сказав».

Тож її пальці взялися перебирати струни, і в непорушній тиші зазвучали слова «Старого щербатого хреста». Посміливішавши, вона затягла дещо сильнішу мелодію «Як я люблю Ісуса», а тоді ще сильнішу — «Проповідь у Джорджії». Люди мимоволі розгойдувалися під її спів. Дехто всміхався від вуха до вуха й поплескував по колінах.

Вона заспівала попурі з пісень часів Громадянської війни: «Коли Джонні крокує додому», «Марш через Джорджію» та «Варений арахіс»[298]. На «Арахісі» з’явилося ще більше усмішок: багато з присутніх чоловіків були ветеранами з Великого війська Республіки[299] і за час служби не раз куштували тих варених горішків. Свій виступ Еббі довершила піснею «Стаємо табором на старому місці», і коли останній акорд розчинився в задумливій і сумній тиші, вона подумала: «Як хочете кидатися помідорами, то саме час. Я грала й співала, як тільки могла. Хай хтось скаже, що погано».

Зависла довга, мало не магічна тиша. Здавалося, ніби всіх присутніх віднесло далеко-далеко — у таку далечінь, що вони не могли знайти дорогу назад. А тоді вибухнули аплодисменти. Вони накрили Еббі потужною хвилею й лунали так довго, що вона знітилась і зашарілась. Еббі кинуло в жар, вона затремтіла. Її мати плакала й навіть не затулялась, а батько з Девідом світили на неї усмішками.

Вона вже хотіла була йти зі сцени, та люди закричали: «На біс! На біс!» — і, всміхнувшись, Ебіґейл зіграла «Хтось копав мою картоплю». Пісня була з перчинкою, та порівняно з голими ніжками Ґретхен Тайлайонз то були дрібниці. Зрештою, тепер вона вже заміжня жінка.

Хтось копав мою картоплю,

У відеречку лишив

Та й пішов, куди — не знаю,

Мені лиха наробив!

У пісні було ще шість подібних (а то й гірших) куплетів, та вона жодного не пропустила, і останній рядок кожного з них супроводжувався дедалі гучнішим веселим реготом. Коли вона згадувала про той вечір, розуміла, що та пісня була найризикованішим її ходом, бо саме таку пісню вони й очікували почути від ніґерки.

Еббі завершила під оглушливу овацію та нову порцію криків «Біс!». Вона знову вийшла на сцену й дочекалася, доки натовп затихне.

— Дуже вам дякую. Сподіваюся, якщо я заспіваю ще одну пісню, ви не сприймете це за нахабство. Я вивчила її спеціально для цього вечора, та не думала, що дійсно заспіваю. Але ця пісня найкраща з усіх, що я коли-небудь чула, і йдеться в ній про те, чим завдячує мій народ президентові Лінкольну та цій країні, — про те, що вони зробили для нас іще до мого народження.

Вона говорила рівним, гучним голосом, і всі сиділи тихо, як миші, і уважно слухали. Її рідня сиділа купкою й не ворушилася — місця в них були ближче до лівого проходу, і вони скидалися на пляму чорничного джему на білій серветці.

— Адже завдяки тому, що трапилося в розпал Громадянської війни, ми із сім’єю змогли перебратися сюди й зажити разом із чудовими сусідами.