read-books.club » Сучасна проза » Вигнання з раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Вигнання з раю"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вигнання з раю" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 165 166 167 ... 174
Перейти на сторінку:
вибалакатися, сам же при цьому — нічичирк!

Друга причина — розгубленість і навіть паніка. Автор слухав і не міг повірити, щоб у Веселоярську завелося таке породження єхидни, такий виплодок понурих епох первісного безладу, плутанини й хаосу.

Третя причина, сказати б, престижна: авторові кортіло вже тут, не рушаючи з місця, всебічно й грунтовно обдумати проблему й генезу, тобто походження, такого ганебного явища, як наклепництво і доносительство, підійти до цієї проблеми з позицій монументального історизму (користуючись термінологією деяких літературних критиків), продемонструвати її розуміння на рівні світових стандартів, одним словом, щось отаке.

А тим часом автор вимушений був, замість своїх глибоких розмірковувань, пильно вслухатися в те, що говорять веселоярівці про невідомого злісного наклепника, наставляти вухо то на одного, то на другого, подумки метатися між ними, як ото бігає заєць між копами. Порівняння, треба визнати, досить застаріле. Що таке заєць? Незабаром він лишиться тільки на малюнках у дитячих книжечках та в серії мультфільмів «Ну, заяц, погоди!». На Україні налічується мільйон зайців, а на них — півмільйона мисливців. Коли врахувати, що тепер у кожного мисливця неодмінно двостволка, то виходить, що на кожного зайця дивиться смерть. Скільки ж їм ще жити на нашій прекрасній землі?

А хто сьогодні знає, що таке копи, полукіпки, снопи, коли в нас суцільне торжество прямого комбайнування або косіння на звал і молотіння тими ж таки комбайнами?

Отже, ні зайців, ні кіп, старе відмирає, нове народжується, а тим часом автор цієї відчайдушної розповіді бігає, як заєць між копами, дошукуючись сенсу в безглузді, намагаючись пояснити непоясниме, пробуючи знайти корені незакоріненого, але всюдисущого, мов вірус.

Ми починали з раю і з перших його поселенців, цим доведеться й кінчати. Є відомості (щоправда, неперевірені і непевні, але таки є!), ніби найпалкішою мрією Адама було зовсім не проникнення в таємницю всього сущого, не пізнання всіх причин і наслідків, не розщеплення атомного ядра, не відкриття формули ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти), а примітивне бажання придбати лісопилку. Так, як ото сьогодні нам хочеться придбати імпортний меблевий гарнітур, кольоровий телевізор з японською трубкою, адідасівські кросівки або французькі парфуми з електромонтерською назвою «Клема». Спитаєте: чому Адам уперся мрією саме в лісопилку? Чому не міг мріяти, скажімо, про лазер, або про штучний розум, або про таке дерево, що тільки поглянув на його плоди — і вже наївся од пуза? Пояснити це можна деякою обмеженістю нашого найпершого предка, а ще природними умовами, в яких він виростав і приречений був жити. Річ у тім, що в раю все росло як скажене. Дерева, кущі, чагарі, хащі, листяне, хвойне, безлисте, щойно Адам з Свою на ніч знайдуть собі вільну галявинку, щоб спокійно поспати, на ранок все заросло, як у вусі в старого бога, все пищить і лізе до сонця і, як кажуть сучасні поети, буя! Про що тут може думати чоловік? Він хоче визволити передовсім свою кохану Єву, а вже тоді й самого себе від чіпких і липучих обіймів цього буяння, але знарядь для цього немає, бо в раю пилки як такої не було взагалі, бог або ж забув, або не зумів, а може, навмисне не захотів її создати так само, як комп’ютера, джинсів і дефіциту, — то що ж, питається, мав робити наш легендарний предок?

Зрозпачений, вхопивши голову в руки, сів він у тих первісних джунглях і став мріяти і вимріяв примітивну й прозаїчну лісопилку. Кому про це міг сказати? Богові? Але боги ніколи не переймалися дрібницями. Для богів тільки масштаб, розмах, велич і віки. Тебе годують амброзією, ти запиваєш її нектаром, а тобі ще хочеться якогось сухаря? Нікчемний, ти зганьблюєш саму ідею раю! Ну, і так далі. Адам усе це прекрасно знав, тому не став писати заяви богові, а розповів про свою мрію Єві між двома черговими поцілунками. А Єва що? Не могла ж вона втратити чоловіка там, де іншого не знайдеш, бо його просто не існує. А чим можна втримати біля себе чоловіка? Тільки обіцянками. І Єва пообіцяла Адамові лісопилку. Вчинила легковажно, як усе жіноцтво, але інакше не могла. Треба любому Адамчику — дістане. Як і де? Хіба в цьому суть?

Бог усе це проспав, нічого не чув і не знав. Зате почув усе дух райського лісу, сполошився і стривожився, уявивши, що тут почнеться, щойно Єва роздобуде для Адама лісопилку, і негайно вирішив вжити заходів. З тих чіпких ліан, що обвивали дерева, дух лісу створив змія-спокусника, проінструктував того, як підсунути яблуко з улюбленої богової яблуні Єві, а тоді й Адамові, все відбулося точно за інструкціями, після чого тільки залишилося просигналізувати богові й очікувати наслідків.

То був перший донос, перша обмова, Адама і Єву вигнано ганебно з раю на землю, але бог не вдовольнився самим вигнанням, а напустив на них ще всілякої нечисті, яка мала нещадно переслідувати їх повсюди.

Тому коли на грецькій горі Олімп поселилися боги, сказати б, І місцевого значення і стали думати, чим би його дошкулити людям, то з чималим подивом вони помітили, що на землі вже є ерінії, або фурії, які огидною ватагою носилися за тим або за тим чоловіком, доки доводили його до смерті. Собачі голови, замість шерсті — змії, кажанячі крила, виск і вереск такий, що хоч крізь землю провалюйся — фурій боялися навіть олімпійські боги, а що ж казати про людей? Щоб довести невинність, треба було відкусити собі палець на руці, але фуріям і цього було мало, вони переслідували свою жертву далі. Нещасного Ореста, що став згодом героєм усіх давньогрецьких трагедій, вони загнали аж у Крим, де він якось ублагав їх, принісши в жертву тисячу чорних овець.

Та хоч які злі були фурії, верховному грецькому богові Зевсу к конче хотілося сотворити і якесь власне паскудство, щоб не мали люди спокійного життя на землі. Він не довго й думав і создав цілу сімейку — двох сестричок і братика. Сестрички звалися Єхидна і Горгона, братик — Ладон. Єхидна до пояса була гарна жінка, а нижче — страшна зміюка. Харчувалася людським м’ясом, народила від якогось безвідповідального типа Химеру, Гідру і Цербера. Від Химери, як ми тепер знаємо, пішов український химерний роман, Гідра стала гідрою імперіалізму, а Цербер спустився в позасвіття, де стереже пекло.

Братик Єхидни Ладон був отим райським змієм, що накатав першого доноса на перших людей, а тепер Зевс спустив його на землю, щоб він помагав своїм сестричкам.

Горгона, прозвана Медузою, що означало

1 ... 165 166 167 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнання з раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вигнання з раю"