Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Отож як рана на нозі трохи стухла й можна було взути пантофлю, вона осідлала коня янкі. Одну ногу встромила в укорочене стремено, другу перекинула через луку, щоб було схоже, як на жіночому сідлі, й пустила коня через поле в напрямку до Мімози, у глибині душі побоюючись побачити там попелище.

Проте, на її подив і радість, отинькований жовтим будинок серед мімозових деревцят стояв цілісінький. Скарлет огорнула тепла радість мало не до сліз, коли назустріч їй вибігли з дому три жінки з родини Фонтейнів, вітаючи її щирими словами й поцілунками.

Але коли вщухли перші емоційні вигуки й усі разом пройшли до їдальні, Скарлет відчула холодок поза спиною. Янкі не дійшли до Мімози, бо вона лежала осторонь головної дороги, тим-то у Фонтейнів і худоба, і харчі збереглися, хоча над Мімозою зависла така сама гнітюча тиша, як і над Тарою, і над усією околицею. Раби всі — за винятком чотирьох жінок з хатньої челяді — порозбігались, наполохані наближенням янкі. У садибі не лишилося жодного чоловіка, коли не рахувати Джо, синка Селлі, який ще не вийшов із пелюшок. В усьому великому будинку мешкало їх троє: бабця Фонтейн, якій було за сім десятків, її невістка, і досі звана Молодою Господинею, хоч вона вже мала більш як п’ятдесят років, і Селлі, якій нещодавно минуло двадцять. До сусідських садиб було далеченько, сподіватись, що хтось їх оборонить, вони не могли, але якщо їх і доймав страх, з їхнього вигляду ніхто б цього не сказав. Мабуть, це тому — подумала Скарлет — що Селлі й Молода Господиня надміру бояться своєї порцеляново-крихкої, але заповзятої бабці, щоб нарікати на щось. Скарлет і сама трохи її остерігалася, бо стара мала гостре око й ще гостріший язик, у чому Скарлет уже не раз переконувалася на власному досвіді.

Вони були не кревні між собою і надто різного віку, але спільні переживання й знегоди зблизили їх. Усі троє носили пофарбовані в домашніх умовах жалобні сукні, всі були виснажені, заклопотані й зажурені, і хоч цієї гіркоти жінки не виявляли ні насупленістю, ні бідканням, вона відчувалася за їхніми усмішками й словами вітання. Адже раби їхні розбіглися, гроші знецінилися, Джо — чоловік Селлі — загинув під Геттісбергом, і Молода Господиня теж овдовіла — доктора Фонтейна-молодшого скосила дизентерія у Віксбурзі. Двоє її синів, Алекс і Тоні, були десь у Вірджинії, і ніхто не знав, чи живі вони ще, а старий доктор Фонтейн відступив з кіннотою Вілера.

— Старому дурневі стукнуло вже сімдесят три роки, а він корчить молодика, хоч ревматизм обсів його, як блохи, кнура обсідають,— сказала бабця, насправді горда своїм чоловіком, що видно було з блиску у неї в очах.

— А чи не маєте ви яких новин про Атланту? — спитала Скарлет, коли вони зручно розсілися в їдальні.— Ми в Тарі відрізані від усього світу.

— Отакої, дитятко,— озвалася Стара Господиня, як звичайно беручи розмову на себе.— У нас же таке саме становище, як і у вас. Ми тільки знаємо, що Шерман таки захопив усе місто.

— Он як. А що він тепер робить? Де йдуть бої?

— А звідки три самотні жінки можуть про це знати в сільській глушині, коли вони вже стільки тижнів ні газети не бачили, ні листа не одержували? — сухо зауважила стара леді.— Одна наша негритянка чула щось від другої негритянки, та розмовляла з третьою, що побувала у Джонсборо,— ото й усі наші новини. Янкі буцімто розташувалися в Атланті на перепочинок — і люди, і коні,— тільки хто зна, чи це правда. Хоча передихнути їм таки не завадить після того, як наші добре їх поскубли.

— Подумати лишень — ви вже так давно у Тарі, а ми й не знали! — докинула Молода Господиня.— Я пробачити собі не можу, що не під’їхала подивитись, як там у вас! Та коли негри порозбігалися, ми мали тут так багато роботи, що я ніяк не могла відлучитись. Хоч якось треба було урвати часину. Не по-сусідському це у мене вийшло. Правда, ми гадали, що янкі спалили Тару так само, як і Дванадцять Дубів, і будинок Макінтошів, і що всі ваші переїхали до Мейкона. Ми й не уявляли, що ви, Скарлет, вернулися додому.

Цю мить втрутилась стара:

— Та й як ми могли думати, що Тара вціліла, коли ваші негри прибігли сюди такі настрашені, аж очі вибалушили, і сказали, що янкі збираються спалити ваш дім?

— І ми звідси бачили...— почала була Селлі.

— Перепрошую, але я ще не скінчила,— урвала її Стара Господиня.— І вони сказали, що янкі стали табором у вас на плантації, і що всі ваші збираються до Мейкона. І тієї ж ночі ми побачили заграву над вашим маєтком — горіло кілька годин, і це так налякало наших дурних чорнюків, що вони порозбігалися хто куди. А що там у вас спалили?

— Весь запас бавовни, на сто п’ятдесят тисяч доларів,— гірко мовила Скарлет.

— Подякуй долі, що хоч не будинок,— відрекла на те бабця, спершись підборіддям на тростину.— Бавовну через рік матимете з нового урожаю, а будинок не так легко новий поставити. Між іншим, ви вже почали збирати бавовну?

— Ні,— відповіла Скарлет,— та у нас майже всі кущі витолочили. Лишилось трохи на крайньому полі над струмком, там бавовни ледве на три паки набереться. Хоча й ту нема кому збирати, бо ж негри з плантації розбіглися.

— Ви тільки послухайте — нема кому збирати, бо негри розбіглися! — перекривила стара, ущипливо глянувши на Скарлет.— А чим не годяться для цього ваші біленькі ручки, панночко, і ваших сестричок?

— Мої? Щоб я збирала бавовну? — обурилася Скарлет, немов її намовляли на бозна-який гидкий злочин.— Щоб я працювала, як негритянка з плантації? Як біла голота? Як жінки Слеттері?

— Біла голота, чи ти ба! Ну ж і розпаніло та розманіжилось нинішнє жіноцтво! Дозвольте сказати вам, панночко, що коли я була дівчам і мій батько втратив геть усе до шеляга, я не гребувала ніякою чесною роботою, і на полі гарувала, аж поки батько знову розжився на гроші й купив трохи негрів. Я й грядки обробляла, і бавовну збирала, і тепер зумію це робити, якщо доведеться. Бо до того якраз і