Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я хотів був уже вийти до них, але відчув, що вони чимось налякані.
Мапуї сказав своєму супутникові:
— Якщо охоронці переслідують нас, вони вже недалеко. Треба йти далі.
— Відпочинемо ще трохи, — благав інший.
Він стомився настільки, що небезпека перестала його лякати. Мапуї теж мав стомлений вигляд, проте від нього йшли хвилі страху й ненависті.
“Про яких охоронців вони говорять? — здивувався я. — Невже Ховрах розшукав їх у джунглях?”
Перед тим як вийти до них із зарослів, я послав заспокійливі сигнали. Та все-таки імпуни схопилися за ножі. Впізнавши мене, не зраділи. Мені навіть здалося, що їхній пригнічений стан посилився.
— Що сталося з племенем? — спитав я.
— Ти все знаєш сам, великий Еламкоатлю. Ми винні перед тобою і твоїм улюбленцем, твоїм наступником. Покарай нас, тільки не катуй. Дозволь померти гідно.
Мені насилу вдалося переконати їх, що я й справді нічого не знаю про життя племені відтоді, як ми розійшлися. Нарешті Мапуї почав розповідати:
— Коли ми повернулися до племені, там верховодив Кас-Бос і старий вождь. Тагір сказав, що ти, великий Елам-коатль, врятував його від смерті, аби зробити своїм наступником. Він повів усе плем’я в джунглі. Хто не хотів іти, того він оголосив зрадником і засудив на смерть…
— Засудив?
— Так, великий. Він творив суд твоїм іменем. Він чинив так і потім у джунглях з тими, хто не дотримувався давніх звичаїв. Зокрема з дівчатами, котрі хотіли носити блискуче намисто або довгі спідниці, як білі жінки, чи відмовлялися бути нареченими на змаганнях женихів. Він наказав називати себе Тагір Найсвятіший. Особливо жахливо він карав тих, хто навчився у білих читати й писати і таємно займався цим гріхом. Він убивав навіть тих, хто вимовляв бодай одне слово мовою білих. Але у кожного із страчених лишалися родичі й друзі. Вони ненавиділи Тагіра, а він боявся їх і лютував ще дужче, вбивав ще більше. А що більше він убивав, то більше ставало ворогів, готових на все, аби тільки помститися. його почали називати Тагір Найпроклятіший. Він створив загін наближених і загін охоронців. У кожного з його охоронців були свої вороги, їх убивали, забираючи майно й жінок. І завжди Тагір Найсвятіший і Найпроклятіший казав, що перш ніж покарати будь-кого, він завжди радиться з тобою. Ще він казав, що ти називав його своїм сином. Він вимагав, щоб ми, котрі повернулися з ним з великого будинку білих, підтвердили його слова. Але ми не могли підтвердити все. Адже ми не чули, щоб ти називав його своїм сином. Ні я, ні мій брат. За це нас схопили і прирекли на страту. Ми ні в чому не винні і боїмося смерті. Нам пощастило втекти. Помилуй нас, великий Еламкоатлю, добрий Дог!
Вигляд цих нещасних зацькованих людей, їхня розповідь пробуджували в мене дивне почуття провини. Адже я передбачав багато подій у племені ще тоді, коли Тагір говорив про свої бажання й наміри. Я знав, що минуле неможливо повернути. Те, що відбувається сьогодні або настане завтра, може бути схоже на минуле. Схоже — і тільки. Різниця виявиться істотною. Такий непорушний закон розвитку всього світу — живого й неживого, — який розвивається при неодмінній умові: виборі різних варіантів. Жоден з них не повторюється повністю. Про це знали ще стародавні люди, говорячи, що в одну річку не можна увійти двічі. Я застерігав Тагіра. Та чи досить переконливо? Я не надав належного значення його словам і намірам, і ось результат: загибель багатьох людей. Мою свідомість гнітив тягар провини за Тагіра і його жертви, і за всіх нещасних, хто не міг бути ні передбачливим, ні дужим.
— Ходімо до племені, — запропонував я Мапуї і його братові.
Вони злякано відсахнулись.
— Там Тагір Найсвятіший і охоронці, — повторив Мапуї.
— Вони не заподіють вам зла.
— Хіба Найсвятіший не твій наступник, великий Еламкоатлю? Хіба він виконував не твою волю? — з несміливою надією спитав Мапуї.
— Ні. Я не бачив його і не говорив з ним з того дня, коли ми розлучилися з вами.
Їхні лиця просвітліли, плечі мимоволі розпрямились.
— Слава тобі на віки вічні, великий Еламкоатлю! Ми йдемо за тобою.
Шлях до Тагірової хижі, поставленої в центрі стойбища, виявився недовгим. Охоронці помітили нас здалеку, але що вони могли вдіяти? Вони лиш супроводжували нас, кидаючи на моїх супутників погляди, що не обіцяли нічого втішного. Мапуї і його брат намагалися триматись ближче до мене і не виказувати страху.
Почувши галас, із хижі вийшов сам Тагір. Зразу я навіть не впізнав його. Він відростив довгу бороду, тримався пихато.
Побачивши мене — розгубився, але вдав, що радий, і простяг до мене руки.
— О великий Еламкоатлю! Ти повернувся до нас! Та що я бачу? Ти сам спіймав цих нечестивців? Ми принесемо їх тобі в жертву.
До нас збігалися імпуни, і незабаром ми були оточені великим натовпом.
— Ти не будеш більше нікого приносити в жертву, — сказав я Тагірові, прагнучи, щоб мій голос звучав м’яко, але непохитно. — Ти й так накоїв досить лиха.
Він відступив від мене, притис руки до грудей, не в змозі приховати розгубленість. Жаль до нього посилився, і я додав:
— Даремно ти не послухав моїх пересторог.
Я хибно оцінив його стан. Він підняв праву руку й закричав:
— Не слухайте його, люди! Я помилився. Це не Еламкоатль. Це злий дух Ямгуа, який надів маску Елам-коатля!
З жалем дивлячись на нього, я спитав:
— А далі? Що ти робитимеш далі, Тагіре? Може, спробуєш убити мене?
Він зіщулився, згадав, як стріляли в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський», після закриття браузера.