Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

— З усього, що може статися, такий вихід був би для неї найкращий з будь-якого погляду.

Від цих слів Джоліонові стало так не по собі, що він ледве всидів у кебі. Він почував себе так, наче його упхнули в один ящик із сотнями тисяч його співвітчизників, разом із ними туди проникла та їхня національна риса, що завжди була йому ненависна, риса, як він знав, надзвичайно природна, що, проте, здавалася йому незбагненною,— їхня непохитна віра в контракти й законні права, їхнє самовдоволене почуття своєї доброчесності, яким вони сповнювалися, користуючись цими правами. Тут, поряд із ним у кебі, було справжнє втілення, так би мовити, матеріалізований підсумок власницького інстинкту — до того ж його близький родич! То було жахливо, нестерпно! «Але це ще далеко не все!— думав він з огидою.— Кажуть, що собака повертається до своєї блювотини. Зустріч з Айріні збудила щось у ньому. Краса! Диявольське наслання!»

— Як я вже сказав,— мовив Сомс,— я ще не вирішив остаточно. Я буду вельми вдячний вам, якщо ви дасте їй спокій.

Джоліон прикусив губу; він завжди не терпів сварок, але зараз сварка була б йому майже приємна.

— Я не можу дати вам такої обіцянки,— коротко промовив він.

— Чудово,— сказав Сомс.— Отже, нам відома позиція кожного з нас. Я вийду тут.

І, спинивши кеб, він вийшов, не попрощавшись ані словом, ані знаком Джоліон поїхав до свого клубу.

На вулицях газетярі вигукували перші новини про початок воєнних дій, але він не звертав на те уваги. Що можна зробити, чим допомогти їй? От якби живий був батько! Він міг би зробити чимало! Але чому він, Джоліон, не може зробити того, що зробив би його батько? Хіба він не досить старий? Йому вже минуло п'ятдесят, двічі одружений, має дорослих дочок і сина. «Дивна річ,— думав він.— Якби вона не була вродлива, я б зовсім над цим не замислювався. Краса — це диявольське наслання для того, хто чутливий до неї!» І він зайшов до читальні клубу, схвильований до краю. У цій самій кімнаті одного літнього вечора вони розмовляли з Босіні; він і досі пам'ятав ту замасковану, делікатну лекцію, яку він прочитав тоді молодому архітекторові в інтересах Джун, і як він зважився визначити риси форсайтизму, і як йому кортіло довідатись, яка ж вона, та жінка, проти якої він застерігав Босіні. А тепер! Він і сам мало не потребує застереження. «З біса дивно!—думав він.— Справді-таки з біса дивно!»

XIV. СОМС УСВІДОМЛЮЄ, ЧОГО ВІН БАЖАЄ

Набагато легше сказати: «Отже, нам відома позиція кожного з нас»,— аніж вкласти в ці слова якесь певне значення. І, вимовляючи їх, Сомс тільки дав вихід інстинктивним ревнощам, які пекли його душу. Він вийшов із кеба, сповнений холодної люті — на себе за те, що не побачився з Айріні, на Джоліона за те, що той побачився з нею, а також за те, що сам він ніяк не може вирішити, чого ж, власне, йому треба.

Він вийшов з кеба, бо не міг сидіти поруч із своїм кузеном, а тепер, швидко простуючи вулицею, думав: «Цьому Джоліонові не можна вірити. Хто один раз зробив хибний крок, від того вже добра не жди. В цієї людини вроджений потяг до... до розпусти». (Сомс уникнув слова «гріх», бо, на думку Форсайта, воно звучало надто мелодраматично).

Невиразність бажання була для нього новим почуттям. Він почував себе, наче дитина, що вагається між обіцяною іграшкою та старою, яку в неї забрали, і сам собі дивувався.

Ще минулої неділі бажання його було зовсім просте: свобода і Аннет. «Піду-но я туди пообідаю»,— подумав він. Коли він побачить її, то, може, намір його знову стане єдиний, душа заспокоїться, розум проясниться.

Ресторан був майже повний: багато чужоземців та іншого люду; судячи з їхнього вигляду, художники та літератори. Крізь брязкіт тарілок та склянок до нього долинали уривки розмов. Він виразно чув, що співчувають бурам і ганять англійський уряд. «Клієнтура у них поганенька»,— подумав він. Він понуро пообідав і випив особливо приготовану каву, намагаючись не виявляти своєї присутності, а коли закінчив, пішов у святилище мадам Ламот, пильнуючи, щоб ніхто того не помітив. Як він і сподівався, вони саме вечеряли — їхня вечеря виглядала настільки апетитніше за обід, який йому подали в залі, що він майже відчув жаль,— і вони привітали його з таким перебільшено щирим подивом, що він подумав з раптовою підозрою: «Мабуть, вони відразу довідалися, що я прийшов». Він крадькома кинув на Аннет допитливий погляд. Така мила, начебто щира дівчина; невже вона хоче його піймати? Він повернувся до мадам Ламот і сказав:

— Я у вас обідав.

Та невже! Якби ж вона знала! У них є страви, які вона могла б йому порекомендувати; дуже шкода! Підозра Сомса підтвердилась. «Треба стежити за кожним своїм кроком!»-подумав він насторожено.

— Ще одну чашечку зовсім особливої кави, мосьє, чи, може, лікеру Grand Marnier? — і мадам Ламот пішла сказати, щоб принесли ці делікатеси.

Залишившися сам на сам із Аннет, Сомс сказав із легенькою холодною усмішкою:

— Ну то як, Аннет?

Дівчина зашарілась. Але її рум'янець, що минулої неділі схвилював би його кров, тепер справив на нього таке враження, яке відчуває людина, коли її пес дивиться на неї й махає хвостом. У нього з'явилося дивне почуття влади, наче він міг сказати їй: «Ану підійди поцілуй мене»,- і вона підійшла б. А проте, дивна річ — у цій кімнаті йому ввижалося інше обличчя, інша постать, і кров його хвилює.. хто ж — та чи ця? Він хитнув головою в бік зали й сказав:

— До вас приходять якісь непевні люди. Вам подобається таке життя?

Аннет підвела на хвильку погляд, потупилася й почала крутити в руках