Читати книгу - "Спомини"

І пішла довга дебата, як це зробити. І переговори з Шухевичем Ґенеральний штаб почав за нашим посередництвом. Тоді, отже, справа стояла так, а тепер нова теза звучить, що ми — “давні і запеклі вороги народу”. Вірте мені, громадянине міністер, що так воно не було ніколи і не є. Я не слухаю аґітки, бо аґітка аґіткою, але беру ваші слова, докори, громадянине міністер, як члена правительства Радянської України, і на них відповідаю. Ви не хотіли тоді того впливу Церкви, але він би Вам також добре придався!

Не дуже-то так давно були в мене в ляґері люди з високого державного стажу з деякими справами і предложеннями. Вони знали, прецінь, добре, хто я, але зовсім не відносились до мене як до ворога народу. Навіть тіні того не було, а виділи в мені радше жертву політичної констеляції. Вони виложили своє, я дав відповідь. А коли я, між іншим, завважив, що слідчі є іншого погляду, ніж вони, то почув такі рішучі слова: “Нехай слідчі до того (дипломатії) не мішаються, то не їх справа”. Ми говорили довше, і вони прохали о строгий секрет. І хоч моя відповідь була неґативна, то, борони Господи, щоби вони мені сказали на те якесь прикре слово негодування, але навіть не ужили якогось нечемного вислову.

Так само, коли я був в Єнисейську в домі інвалідів, хто-то приїздив з міністерства з Москви поза плечима красноярського начальства і розпитував мене, яке моє життя, умовини і положення на висилці, щоби переконатись самому, як воно в дійсності є. Видно, що і в Москві не всі кинули мене на іграшку судьби. Бо було таке, що коли я жалувався красноярському ґенерал-лейтенантові КҐБ на жахливі умовини в домі інвалідів і що на мене робили напад з ножами бандити-інваліди, то він того не знав, але що якась старушка прала білля і приносила молоко, то районний начальник КҐБ Данзиленко повідомив його про це. Та навіть Красноярське КҐБ не хотіло посвідчити мені (хоч на Ваше бажання мене арештували), що я був 6 літ на висилці в Красноярському краєві. Посвідка була потрібна мені для оскарження (скарги), бо тайшетські правники радили мені написати її, щоби мені почислили цю висилку за ляґер. Вони відповіли, що це не була висилка. А що ж тоді? Літнисько? Коли раз питався конвоя, що проводив мене з автоматом, чи то назад треба вертати до Красноярської тюрми, то він з удаваною серйозністю відповів: “Разве это тюрьма?” — “А що ж?” — продовжую я. — “Гостинница”, — закінчив він. У конвоя це був жарт для розвеселення, але в КҐБ то хіба ні! Бо ходило про те, щоби мені скоротили кару, як і іншим скорочували. Не хотіли назвати це навіть висилкою і карою!

Навпаки, коли 1957 року приїхав був до мене до дому інвалідів в Маклакові-Кузьминці біля Єнисейська начальник Київського слідчого відділу полковник Пивоварец, то відразу кричав, і то з кулаком: “Ми вас посадим!”, — так що коли я вийшов з клубу, де відбулась ця прикра розмова з погрозами, то мене питали: “Що вони там, хотіли вас убити?” А й самим красноярським начальникам було це дуже неприємно, бо вони все-таки заховували якусь приличну поведінку.

Громадянине міністер, хочу Вам при тій нагоді відкрити одну напівтайну, а саме: я нераз чув від дуже розумних людей, комуністів і непартійних, а вони покликувались навіть на Лєніна, що найменше щасливу і вдачну політику із усіх Радянських Республік веде Українська. Вони-то може і досадніше висловлювалися, але я не хочу входити в слушність чи неслушність осуду. Одно при тому цікаве, що я ніколи не чув навіть в найближче стоячих до Вас кругів, ні в Москві, ні в Сибірі, ні в ляґері, ні на волі якихось не то похвал, але навіть додатних оцінок, а завжди “хохол” супроводжувано махненням рукою. Борони Боже, щоби я хотів тим кого-небудь діткнути, але говорю тому, що таки добре знати, а ледве чи Вам хто це скаже, бо навіть мені як українцеві женувались це говорити. Видно, що щось за тим є на речі. А мені приходить тепер на думку, чи це вічне повторювання і відгрівання ворожнечі Греко-Католицької Церкви і моєї особисто не потверджують до деякої міри порушених підозрінь і української сатири на тему: товкти воду в ступі? Кому це потрібно? Яка прикра короткозорість і тупість унята в нерозумну тактику останньої скандалістики Бєляєва