Читати книгу - "Останнє літо"

Водій лежав плиском на дорозі біля заднього колеса з гайковим ключем у руці, а з лісу на дорогу виходили німці з гвинтівками.

Може, тому, що в неї просто перед очима лежав на дорозі водій, Таня, побачивши, як з лісу виходять німці, згадала не про маленький трофейний «вальтер» у себе на поясі, а про німецький автомат, що лежав позад неї в кабіні грузовика. Водієва гвинтівка була акуратно прилаштована в гніздах саморобними пружинками так, що її одразу можна було вихопити з тих гнізд над вітровим склом.

А цей трофейний автомат, що лежав на підлозі кабіни, поки їхали, кілька разів потрапляв Тані під ноги, і водій казав їй, що й для автомата зробить зручне гніздо, тільки не так, як для гвинтівки — попереду, а праворуч, на дверцятах.

Згадавши про той автомат, що лежав у неї за спиною, вона смиконула його до себе за ремінь і, так і не вставши, чомусь усе ще сидячи на приступці грузовика, притисла автомат до живота й дала з нього чергу по німцях.

Спершу довгу — по всіх, а потім встигла ще одну, коротку, по німцю, що підбіг зовсім близько до машини й замахнувся гранатою. Не їхньою, німецькою — довгою, а якоюсь іншою, може, нашою. Коли Таня дала по ньому другу коротку чергу, німець уже кинув гранату. Їй так здалося. Спочатку кинув, а вже потім упав. А може, це було й не так, може, в нього спершу влучила її черга, потім він уже не кинув, а впустив гранату під колеса машини.

Під машиною гримнув вибух. Таню труснуло й скинуло з приступки. Вона боляче вдарилась об щось головою і, підводячись з землі, ще не зрозуміла, куди поранена: їй здавалося, що в голову. А насправді вона просто вдарилась головою і подряпала лоб і щоку об борт грузовика, а поранена була осколком гранати. Осколок вилетів знизу з-під машини, пробив приступку і застряв у неї під ребром, вище від нирки й нижче від легені.

Про все це їй сказали вже згодом, у госпіталі, після операції, пояснюючи, що вона в сорочці народилась!

І, певно, мали слушність, коли не зважати на все інше, що в неї було в житті і про що вона знала, а вони ні.

Уже підвівшись з землі, Таня згадала про автомат і, нахиляючись по нього, відчула біль у спині, від якого мало не впала, але все-таки підняла автомат. Один німець лежав зовсім близько, головою до неї, той, що кинув гранату. Два інших, у яких вона стріляла першою довгою чергою, лежали поряд біля пня, при самій дорозі. І ще один, трохи далі, і ще далі, в лісі, хтось напівсидів-напівлежав долілиць.

Водій, як і перед цим, лежав з гайковим ключем у руці, тільки тепер під головою в нього натекла калюжа крові. Тоді не було, а тепер натекла. І з грузовика з-під борту теж капотіла кров. А борт був розщеплений — стирчали відбиті білі тріски.

Ззаду, з-за грузовика, пролунав постріл. І Таня, ще притискаючи до живота автомат, про який вона не знала, що він уже порожній, ступила крок уперед, подивилась праворуч і побачила, що це, притулившись до заднього борту грузовика, стріляє кудись у ліс із своєї гвинтівки Христофоров. «Мабуть, навздогін німцям», — зміркувала вона. І пішла до нього.

Він побачив її, опустив гвинтівку й сказав:

— Утекли!

У Тані було закривавлене обличчя; Христофоров подумав, що вона поранена в голову, і, квапливо поставивши гвинтівку до борту грузовика, поліз по індивідуальний пакет. Але Таня, знову відчувши сильний біль у спині, сіла навпочіпки над водієм, що лежав біля машини, і, трохи підвівши йому голову, зрозуміла, що він мертвий; куля влучила йому ззаду, просто в мозочок. Вона опустила його голову і, все ще сидячи навпочіпки, обернулась до Христофорова, що розривав зубами обгортку індивідуального пакета.

— Подивіться, що там, у кузові?

І в цю мить позад них загальмував «студебекер», до якого була причеплена протитанкова гармата.

Потім на цьому ж таки «студебекері», що тягнув гармату на ремонт, вони й дісталися до госпіталю. У їхнього грузовика від вибуху гранати, виявляється, було розколото картер. Якби граната не влучила туди, під картер, взагалі невідомо, що було б. А так тільки Таню поранило одним осколком, та ще іншим, який пробив знизу кузов, убило тяжкопораненого, що лежав біля цього борту непритомний. Так непритомного й добило!

А всі інші поранені, що їхали в кузові, лишилися живі. Крім того лейтенанта, пораненого в руку і в обличчя, що сидів на задньому борту й дивився, як монтують скат.

Його німці застрелили.

А в Христофорова не влучили. І він, схопивши гвинтівку, що стояла в нього напохваті, прихилена до кузова, почав стріляти в німців і вбив першим пострілом, як потім виявилось, офіцера, капітана. І Таня вбила трьох. І Христофоров застрелив ще одного, уже в спину, коли німці тікали назад.

У передовому госпіталі, куди Таня й так збиралася потрапити в службових справах, а тепер потрапила поранена, хвалили обох: і її, й Христофорова. Окрім того, що вони справді не розгубились, вони ще були обоє свої, медики. А своїх у таких випадках особливо хвалять. Наче їм і воювати не треба за штатом, а от довелось — і не розгубилися!

Поки Таню готували до операції, зайшов начальник госпіталю, старший військовий лікар, який служив ще в ту світову війну. Вона давно знала його, проте побоювалась і насилу переборювала себе, коли доводилося сперечатись з ним по службі через евакуацію поранених.

Завжди сердитий, цього разу він прийшов такий добрий, просто як дід-мороз, тільки бороди бракувало. Питав, чи не хоче вона перед операцією ковтнути коньячку, — в нього є! Але вона не схотіла.

А потім сказав, що сьогодні ж напише реляцію і на Христофорова, і на неї.

— Один Червоний Прапор маєш, буде й другий! І поранених захистила, і трьох німців сама власноручно з автомата поклала! Навіть трофейну