Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

два, і обидва — зведені. Один — з преславних капел Кошиця та Кальні–шевського, театру Садовського та архієрейської півчої. Диригувати мав сам Кошиць. Другий — більший — був зведений з усіх київських «просвіт». Студентка Марина Драгомирецька стояла в зведеному хорі на чолі — як головний організатор «співочих товариств» при мистецькій секції «Просвіти».

Петлюра — як і тоді — стояв з папером і читав.

Тільки тоді він читав — прохаємо, а тепер — вимагаємо!

І сьогодні Петлюра був особливо пишний та величавий. Адже на першому з'їзді, місяць тому, його обрано головою «Українського генерального військового комітету» — організації, власне, цивільної. А тепер, після другого з'їзду, він став «генеральним секретарем у військових справах», тобто — військовим міністром у складі щойно, водночас із виданням Універсалу, утвореного Генерального секретаріату, тобто — кабінету міністрів майбутньої української держави.

Обабіч Петлюри стояли Грушевський та Винниченко.

Тільки тепер Винниченко був не лише заступником Грушевського, а й сам собі голова: він щойно очолив сформований Генеральний секретаріат, — обняв у ньому пост прем'єра українського уряду.

Місія Винниченка — на чолі делегації Центральної Ради в Петроград, щоб прийти до згоди з Тимчасовим урядом, — не дала жодних результатів: Керенський протримав делегатів у приймальні… три дні, а тоді… відмовився їх приймати. Не допомогли й телефонні дзвоники на особистий апарат Керенського від його партійних товаришів з Петроградської Ради — на прохання одного з їх старих київських товаришів…

І тому на цей раз Винниченко вже не скривився і не поринув у самокатування, коли брама Софії широко розчинилась, і звідтам з'явився архієрей, попи та диякони з усім іншим причтом. Що поробиш? Будуємо ж державу! Треба піднімати всю націю, отже, й потурати віддавнім схильностям усіх її шарів: віруючих у Бога треба привести до віри в державне життя.

Тільки того разу на кінець молебня вдарили в дзвони на Софії та на Михайлівському монастирі. А тепер — за Софією і Михайлом задзвонили раптом дзвони по всіх київських церквах: на Куренівці, Шулявці, Солом'янці, озвався усіма своїми найстарішими церквами Поділ, бевкнув, нарешті, і тисячопудовий дзвін аж у лаврі, на Печерську.

Весь святобожний Київ правив у цю хвилину молебні «о ниспослании и даровании благоденствия и мирного жития» автономній українській державі, опікуваній її першим урядом, — Генеральним секретаріатом та Центральною Радою.

На шпилі Думи поруч з червоним стягом звився вгору — жовто–блакитний…

Літаки завершили третє — привітальне і прощальне — коло над Києвом і взяли курс на зюйд–вест–зюйд.

Пропелер задуднів вище і тонше. Вітер зашумів між брезентових полотнищ «Моріс–Фармана», повітря, наче струмінь води, било в лице у відкритій гондолі біплана.

Київ залишився позаду, внизу.

За смугою придніпровських борів — розвалами встаючи з–за обрію — побігли під шасі літака дрібні смужки та латки селянських ґрунтів. Потім послалися назустріч величезні, неозорі навіть з літака, ниви, перелоги та сіножаті на латифундіях земельних магнатів — графині Браницької, графині Куракіної, графа Потоцького, графа Шембека, панів Терещенка, Григоренка, Родзянка…

Жита половіли на нивах, на сіножатях мурашіли люди: косовиця вже доходила кінця.

Поруч з Королевичем, на задньому сидінні гондоли, прикорнув його напарник–пілот, поручик Ростислав Драгомирецький.

Дивне і складне людське життя на світі. Ось вони двоє — пілот і авіатехнік — пов'язані між собою смертним зв'язком: разом іти в бій, разом перемагати, разом гинути, коли доведеться, — врізатись у рахманну землю з височини та потрощити на скалки кості, або спалахнути в небі вогнем і згоріти разом на вугіль і попіл. Але душа і серце у них — не разом.

Королевич повертався на фронт з дорученням військової організації більшовиків: піднімати своїх проти війни, а над окопами противника сіяти листівки з закликом до німецьких та австрійських солдатів — повертати багнети проти своїх генералів. Не дріб'язком особистого туалету був повний Королевичів солдатський «вещевой мешок», а листівками, видрукованими в більшовицькій друкарні на Думській площі.

А поручик Драгомирецький мав сипати австрійським та німецьким солдатам на голови — бомби й гранати.

3

За Бердичевом ландшафт наче відмінився. На зміну борам і болотистим низинам Житомирщини пливло назустріч мальовниче Поділля з його хвилястим рельєфом, величезними плесами ставів та веселими грабовими дібровами.

Та зміна була не тільки в ландшафті. По шляхах на Шепетівку, Хмільник та Вінницю довжелезними валками сунули нескінченні обози. Поволеньки — з волами у ярмах — посувалися гарби, навантажені паками пресованого сіна — на поживу коням війни. Їх раз у раз обганяли військові тачанки з патронами та снарядами. За швидкими тачанками поспішали й вози, запряжені звичайними селянськими шкапами. На возах тісно, впритул, сиділи дядьки, звісивши ноги за полудрабки — наче