Читати книгу - "Святослав"

– Я єдиного бажаю, василевсе, – промовив Борис, – щоб ти жив стільки, як море, сонце…

– Це надто багато навіть і для василевса, – посміхнувся Никифор. – Іди, Борисе, виконуй мою волю.

Коли кесаревич Борис вийшов, імператор Никифор і паракимомен Василь довго ще дивились на кораблі, які пливли і пливли вдалину.

– Мине багато часу, доки вони дійдуть до Сицилії й повернуться сюди, – похмуро процідив імператор.

– І коли б вони повернулись звідти цілі… – додав паракимомен Василь.

Пізньої ночі в яру біля західної стіни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стіни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволі підійматись вгору.

Через короткий час у кітоні імператриці Феофано відкрились двері.

– Хто там? – запитала Феофано.

– Я прийшов, василісо!

– Іди сміливо, – відповіла вона. – Дай свою руку…

– Ти мене ждала?

– Так, любий мій Іоанне, ждала. Сідай тут, розкажи, що в тебе трапилось?

Іоанн Цимісхій сів близько біля Феофано.

– Никифор збожеволів, – почав колишній доместик схол. – Він забув, що тоді, коли постільничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя і на полях Кесарії перший оголосив його імператором ромеїв…

– Це правда, Іоанне, і Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.

– А хіба я тільки це зробив? Скільки разів я ризикував власним життям заради нього?! Скільки різних скарбів присилав йому з Азії і Єгипту?! Та навіть цей палац він збудував за моє золото. Я міг би стати найбагатшою людиною імперії…

– Я знаю, Іоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хіба в тебе немає скарбу більшого, ніж у нього?

– Це правда, – згодився Іоанн і поклав руку на плече Феофано.

– Що ж у вас трапилось? – запитала вона.

– Минулого року, – розповідав Іоанн, – коли Никифор був у Азії, він марно пробував, але не міг взяти Антіохію. Тоді він залишив мене біля города і велів не руйнувати Антіохію, а брати її облогою. І я, як дурень, стояв під Антіохією мало не рік, морив усіх там голодом. А в цей час приходить з військом патрикій Петро, розбиває стіни, палить і бере город…

– Ти помилився, Іоанне, – засміялась у темряві Феофано. – Ти повинен був взяти город раптово, силою…

– Але ж я виконував наказ імператора, – виправдувався Іоанн. – Хто ж із нас тоді дурень – він чи я?

Феофано не відповіла на його питання, а стиха промовила:

– Буває, що все треба робити раптово, силою.

– Саме так і зробив сьогодні Никифор, – пожартував Іоанн. – Зовсім несподівано, як василевс, він позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол і звелів виїхати до Вірменії.

– Сила перемагає силу, а ти переміг Никифора, – прошепотіла Феофано.

– Так, за все, що він мені зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. У Кесарії за мною стояло військо і полководці. У Константинополі я маю тільки одного друга, і це ти.

– Це не робиться одразу, – ти поволі збереш своїх прихильників і в Константинополі.

– Він наказав мені виїхати з Константинополя.

– Никифор дозволив тобі залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палаці.

– Феофано! – прошепотів він. – Якщо ти мені допоможеш, я знайду шлях не тільки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нікого ніколи не любив, і коли його не стане, я покладу до ніг твоїх всю Візантію.

Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його голові.

– Марно ти думаєш, – тихо промовила вона, – що я не маю сьогодні Візантії. Пусті слова, що нею керує Никифор. Я керую ним… і Візантією. Але мені цього мало. Прийшов час, щоб імперія керувала всім світом. А Никифор не може цього зробити.

– Хто ж, Феофано, може це зробити?

– Ти разом зі мною. Можеш не поспішати. Мої люди стоять скрізь у гінекеї…