Читати книгу - "Під Савур-могилою"

— Годі вам бутинками-добутками від Орди жити! Великий цар-батюшка милостиво згодний узяти вас на свій утримний кошт! — підвищив голос, засовавшись на місці, і кравчий.

— Не вичерпуй до краю, смерде ниций і кривоприсяжнику, нашого терпіння! Не доводь до гріха нас! Ми не визнаємо твого царя, Приказу і бояр та воєвод не лише нашими владарями, але й людьми на землі! Вони нам осоружніші за нехристів-аґарян! Вони дикі звірі й хижаки, як і ви при них! Повторюю,— Сірко в шаленстві стишив голос до шепоту,— до завтрашнього обіду ви з військом,— проколов він жахним поглядом Косаґова,— мусите вибратися з нашої волості, бо будете побиті до ноги! Оце вам наша остання милостива контроверсійна умова, і іншої не буде! — ніби видихнув останнє Сірко.

— А так! Так! До обіду!..— дружно підтакнули присутні старшини кошовому.— Це належна контроверсія, і хай вас візьме хока, окаянних!..

В німій мовчанці, що наступила, згорали хвилини й миті, їх шкварко заливали знадвору щебетом ластівки, що мешкали під стріхою канцелярії, і поодинокі клекоти лелек.

— То не поміняєш, пане отамане, контроверсії? — обізвався згодом Косагов.

— Сказав, іншої не буде! — по чималій мовчанці відповів Сірко.— Наші домагання уособленості — безсмертні, претензії за одиблених і осибірених кревняків — невмирущі і в нащадках, вимоги вселюдної незалежі від вашого царя і причепливого Приказу — вічні, і ти, генерале, втямивши те, передай юному батюшці цареві твоєму, а ти, кравче,— його поплічникові, запроданцеві гетьману, ці наші слова,— подивився зневажливо Сірко на Івана Скоропадського,— та не забувай мого попередження, будь ласка!.. Я сказав усе! — подивився кошовий на свої руки, ніби уздрівши там щось надзвичайне.

Надвір'я дихало у відкриті двері спекою й запахом смаги на суші.

— Що накажеш нам чинити, батьку кошовий? — першим по довгій мовчанці обізвався з кутка Іван Стягайло.— Твої накази ми виконали і на чатах, і в підготовці козацтва по походу, і в приготуваннях спасівських. Пан підсуддя Степан Білий веде дознання нехлюїв-бекетчиків, що проґавили цих гостей на переправах, і десь за три дні по покону вирече їм кару.

— По його вирокові я милую їх в ім'я Маковія й Спаса, то передай. Гадаю, в тому завинили і я осібно, і ви, притомні тут, далеко зайшовши в якшанні з царем та його прихлібцями,— стріпнувся болючим серцем Сірко.— В безвиході ми між ненаситними сусідами і через свою незгуртованість та гостинність. Адже діди й батьки наші і в помислах не допускали в Запороги чужого війська, а ми їхній заповіт порушили, то й маємо!.. Пом'янемо з козацтвом усіх полеглих славних краян наших — і січових, і волосних та тоді, вже зготовлені, і помислимо, як, чим та коли нам віддячитися за Мереф'янщину і ординцям, і цареві та гетьманові так, щоб не покривдити наших поспольств. Найважливіше, товариство, вимагати від царя виборної заміни холуя Самойловича, який і підказав своєму сеньйорові та камарильї переселити нас у його холуйне віддання,— говорив ніби до себе, морщачись від якогось болю, кошовий отаман Сірко.— Мав намір по поминальних святах повести козацтво водно на Азак і кінно через Хорли Каркініську косу до Турецького валу, щоб перешкодити царським та султанським перетрактовкам і звільнити ясирців, що, як запевняє сотник Гук, і по п'ятнадцять років сидять прикованими до бабайок в каторгах турецьких. Та по оцих відвідинах уже й певність пропала в хосені від того, коли не рахувати каторжан, бо, бачте, ми невільно змусимо султана й хана йти на перемир'я з царем, якому станемо в помочі й не хотячи.

Сірко примовк, неспіхом знову набив черепаню, припалив і запахкав нею, за ним вчинили те й інші: спершу знакомитіші, а потім і рядові значкові, і незабаром у канцелярії можна було вішати сокиру, а з відчинених дверей валив, як із бовдура, дим, налякавши і ластівок під стріхою.

— І там, і там,— мав на увазі кошовий Азак і Турецький вал,— поясирені і окаторжені вмирають, не дочекавшись нашої помочі, то мусимо подати її, може, разом з донцями,— щось мізкував отаман, розглядаючи свої порубцьовані руки.— А із Січі й Великого лугу ми, хоч і вимремо до останнього, не підемо і нікому не піддамося. Адже так, товариство?! Овартуй додатково, пане обозний, уже нині, крім Хортиць, ще Бучків, та Кодак, та Токмак-Буцький, проревізуй волость у полі, Посамар'я та Підконку, щоб орда, бува, не використала нашого свята, напавши.

Давно спорожніла простора січова канцелярія від притомних, що шлейфом винесли за собою надвір папломи сивого диму, а Сірко, підсунувши зобобіч у підстілля довгі лавиці, міряв і міряв підлогу кроками, обходячи великого стола то з одного, то з другого боку. Чомусь згадав Жовто-води, де був полонений Виґовський. Дивувало не те, що він згадався, а те, що до нього з'явилася жалоба, як до гетьмана. Він і при Богданові, мабуть, часто був помітним у ділах і вчинках, хоч і вмів не вип'ячуватись. З гетьманом Виґовським зі спогадної імли виплив у гарячій Сірковій пам'яті брат Виґовського Василь, овруцький полковник, а вслід за ним Биківський Данило, що сконав на тортурах у Ко-Лугах, а вже потім — пінсько-турівський та берестейський Костянтин, задушений у Фроловій вежі, у тій ямі, де сидів і він, Сірко. «Різні ми, а доля одна у всіх, і то через роз'єднаність та прокляту розбратність нашу»,— пронеслося вироком у свідомості і болем у серці Сірка.

Затим пригадався йому сотник Вовчуга-Лисенко та нещасні вовчугінці, котрі під Берестечком потрапили до ляхів у полон, і їх повільно спалив на пательнях покруч і перевертень Ярема Вишневенький. Вималювалася й Батозька битва, яку Собеський іменував потім, хвалячи Сірка, битвою Ганнібала під Каннами, після неї — ранок, що вішав ледь видимі в морознім тумані,