Читати книгу - "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

- Ти нічим не допоможеш.

Він різко обернувся. До нього йшов Албус Дамблдор, бадьорий і стрункий, у просторій темно-синій мантії.

- Гаррі. - Він широко розставив руки - білі, цілі й неушкоджені. - Ти чудовий. Ти відважний, ти хоробрий. Пройдімося.

Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зводячи очей з обличчя старого директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окулярами у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам’ятав. І все ж...

- Але ж ви мертві, - сказав Гаррі.

- О, так, - буденно підтвердив Дамблдор.

- Тоді... я теж мертвий?

- Ох, - ще ширше всміхнувся Дамблдор. - Гарне питання. Якщо брати загалом, любий хлопче, то гадаю, що ні.

Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.

- Ні? - перепитав Гаррі.

- Ні, - підтвердив Дамблдор.

- Але ж... - Гаррі машинально підняв руку до шраму-блискавки. Його, здається, не було. - Але ж я мав загинути... я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!

- І саме це, на мою думку, - сказав Дамблдор, - і було найсуттєвішим.

Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким безмежно і цілковито задоволеним.

- Поясніть, - попросив Гаррі.

- Ти ж уже й сам знаєш, - відказав Дамблдор і стулив кінчики пальців.

- Я дозволив йому мене вбити, - сказав Гаррі. - Це ж так?

- Так, - кивнув головою Дамблдор. - Далі!

- Тому та частинка його душі, що була в мені...

Дамблдор ще радісніше закивав головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі.

- ...зникла?

- О, так! - підтвердив Дамблдор. - Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і належить лише тобі.

- Але тоді...

Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.

- Що це таке, пане професоре?

- Те, чому жоден з нас уже ніяк не допоможе, - відповів Дамблдор.

- Але ж, якщо Волдеморт наслав смертельне закляття, - знову почав Гаррі, - і ніхто цього разу не загинув, захищаючи мене... чого ж я живий?

- Думаю, ти знаєш, - відповів Дамблдор. - Подумай, що було. Згадай, що він зробив у своєму невігластві, жадобі й жорстокості.

Гаррі замислився. Обвів поглядом усе, що його оточувало. Якщо вони й справді сиділи в палаці, то це був якийсь дивний палац - з короткими рядами лавок, з огорожками то там, то тут, і, крім нього, Дамблдора й тієї хирлявої істоти під сидінням тут більше нікого не було. Тоді відповідь сама, без жодних зусиль, злетіла з його вуст.

- Він узяв мою кров, - сказав Гаррі.

- Точно! - вигукнув Дамблдор. - Він узяв твою кров, щоб відтворити собі живе тіло! Твоя кров тече в його жилах, Гаррі, Лілін захист - у вас обох! Поки він живе, ти житимеш теж!

- Я житиму... поки він живе? Але я думав... я думав, що станеться якраз навпаки! Я думав, що ми обидва помремо? Хіба це одне й те саме?

Його увагу відвернуло скиглення й тупання нещасної істоти у них за спинами, і він знову на неї глянув.

- Ви певні, що ми нічого не можемо зробити?

- Тут уже нічим не допоможеш.

- Тоді поясніть... більше, - попросив Гаррі, і Дамблдор усміхнувся.

- Ти був сьомим горокраксом, Гаррі, горокраксом, якого він не мав наміру творити. Він довів свою душу до такого нетривкого стану, що вона розкололася, коли він скоїв те невимовне зло - вбивство твоїх батьків, спробу вбивства дитини. Та з вашого дому вирвалася навіть менша частка його, ніж він думав. Він тоді втратив не лише тіло. Він залишив частинку себе, причеплену до тебе, до вцілілої жертви.

- Гаррі, його знання завжди були жалюгідні й поверхові! Те, чого Волдеморт не цінує, він навіть не намагається збагнути. Про ельфів-домовиків і дитячі казочки, про любов, вірність і невинність Волдеморт нічого не знає і нічого не розуміє. Нічогісінько. Він так і не осягнув тієї істини, що все це має силу більшу, ніж у нього, силу, що сягає за межі всіляких чарів.

- Він узяв твою кров, вірячи, що вона його посилить. Він прийняв у своє тіло крихітну часточку чарів, що їх твоя мати, помираючи, наклала на тебе, щоб захистити. Її жертовні чари живуть у його тілі, і поки вони там, живеш ти сам і живе Волдемортова остання надія.

Дамблдор усміхнувся Гаррі, а Гаррі дивився на нього з подивом.

- І ви це знали? Увесь час?

- Я здогадувався. Але мої здогади переважно справджуються, - радісно повідомив Дамблдор, і досить довгий час вони сиділи мовчки, а істота за їхніми спинами скиглила й тряслася.

- Це ще не все, - сказав Гаррі. - Я ще не все збагнув. Чому моя чарівна паличка зламала ту, що він позичив?

- Щодо цього в мене немає впевненості.

- То спробуйте здогадатися, - запропонував Гаррі, і Дамблдор засміявся.

- Зрозумій, Гаррі, ви з Лордом Волдемортом побували в таких магічних сферах, які досі були нікому не знані й ніким не розвідані. Та мені здається, що сталося щось небувале, таке, що не зміг би передбачити або пояснити Волдеморту жоден майстер чарівних паличок.

- Як ти вже знаєш, Лорд Волдеморт, коли повернув собі людське тіло, сам того не бажаючи, удвоє посилив зв’язок між вами. Часточка його душі і так була поєднана з твоєю, а бажаючи себе зміцнити, він прийняв у себе часточку самопожертви твоєї матері. Якби ж він міг збагнути, якою цілеспрямованою і страхітливою силою наділена ця самопожертва - можливо, він би тоді не посмів торкатися твоєї крові... проте якби він це розумів, то не був би Лордом Волдемортом і нікого б не вбивав.

- Забезпечивши цей подвійний зв’язок, поєднавши ваші долі так тісно, як ніколи за всю історію не були пов’язані між собою двоє чаклунів, Волдеморт вирішив напасти на