Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Смок не наважився на відповідь, лише кутики його рота сіпнулися, але вона зрозуміла.

На кілька хвилин запала мовчанка; Лабіскві видимо боролася з собою, а Смок кляв себе за незрозумілу легкодухість: як міг він виказати їй свою тугу за світом — і промовчати про своє кохання до іншої жінки!

І знову Лабіскві зітхнула.

— Що ж, гаразд. Я так кохаю тебе, що навіть батька не боюся, хоч у гніві він страшніший за сніговицю в горах. Ти розкрив мені, що таке кохання. Це — випробування моєму коханню. Я допоможу тобі втекти звідси до світу, за яким ти тужиш.

X

Смок прокинувся й лежав непорушно. Маленькі теплі пальці доторкнулися до його щоки й застережливо лягли на губи. Потім хутро, від якого ще віяло морозом, залоскотало йому обличчя, і у вухо його прошепочено одне-єдине слово: «Ходімо».

Він обережно підвівся і прислухавсь. Сотні табірних собак уже виводили свою нічну пісню, але крізь їхні завивання Смок почув зовсім близько легке й рівне дихання Снаса.

Лабіскві легенько смикнула його за рукав, і він зрозумів, що треба йти слідом за нею. Він узяв свої мокасини, вовняні шкарпетки і в спальних мокасинах вибрався надвір. Коли вони проходили повз пригасле багаття, вона жестом показала йому, щоб узувся, а сама знову прослизнула до батькового намету.

Смок намацав стрілки годинника — була перша година ночі. Зовсім тепло, подумав він, не більше десяти градусів морозу. Лабіскві повернулася й повела його темними стежками заснулого табору. Хоч як сторожко вони ступали, сніг усе-таки рипів у них під погами, і тільки собаче виття покривало цей звук; на щастя, пси так захопилися своїм співом, що їм було не до того, щоб загарчати на двох утікачів.

— Тепер можна й говорити, — сказала Лабіскві, коли вони відійшли за півмилі від останнього багаття.

Вона обернулася до нього, і тільки тепер, при світлі зірок, Смок уперше побачив, що вона несе щось у руках. Напомацки він виявив, що то його лижви, рушниця, дві ладівниці й спальне хутро.

— Я про все подбала, — сказала вона й радісно засміялася. — Цілих два дні готувала криївку — носила туди м'ясо, і навіть борошно, сірники, вузькі лижви — на них краще бігти по сніговій корі, — а на пухкий сніг є плетені лижви. О, я вмію торувати стежку, й ми йтимемо швидко, мій коханий.

Смок хотів був сказати щось, але, почувши ці слова, затнувся. Досить дива було, що вона допомагає йому втекти, але що вона хоче й сама з ним утікати, було вже цілковитою несподіванкою. Розгубившись, він тільки й того, що одну по одній перебрав у неї речі. Потім, усе ще не знаючи, що зробити далі, він обняв рукою дівчину й пригорнув до себе.

— Бог добрий, — прошепотіла вона. — Він послав мені коханого.

І Смокові вистачило мужності промовчати про те, що він волів би йти сам. Але перше, ніж він заговорив, видива з далекого, яскравого світу, з напоєних сонцем країн промайнули в нього перед очима й ураз розвіялися.

— Ми повернемося, Лабіскві, — сказав він. — Ти станеш моєю дружиною, і ми завжди житимемо з оленячим народом.

— Ні, ні! — Вона похитала головою, і все її тіло протестуюче здригнулося під його рукою. — Я знаю. Я багато думала. Туга за світом знов посяде тебе, і довгими ночами краятиме тобі серце. Ця туга вбила Чотириокого. Вона вб'є і тебе. Вона мучить усіх, хто потрапляє сюди з великого світу. А я не хочу, щоб ти вмирав. Ми підемо на південь і перейдемо через снігові гори.

— Послухай мене, люба, — умовляв він. — Нам краще вернутись.

Вона притисла руку в рукавиці до його уст, не даючи йому говорити далі.

— Ти кохаєш мене? Скажи, що кохаєш.

— Кохаю, Лабіскві. Ти моя чарівна кохана.

І знову ніжний дотик її руки примусив його замовкнути.

— Ходім до криївки, — рішуче сказала вона. — Туди ще три милі. Ходім.

Смок стояв, як укопаний, і хоч як тягла вона коханого за руку, зрушити його з місця їй було несила. Він уже ладен був сказати, що там, на півдні, на нього чекає інша…

— Тобі не можна вертатися, — сказала вона. — Я… я тільки дикунка, я боюся того великого світу, але ще більше я боюся за тебе. Бачиш, усе виходить так, як ти мені казав. Я люблю тебе над усе в світі. Я люблю тебе більше, ніж саму себе. Індіянській мові бракує слів, щоб про це сказати. І англійській теж. Всі подуми мого серця — про тебе, вони яскраві, як зірки, їм немає ліку, як зіркам, і немає такої мови, щоб розповісти про них. Як тобі про них сказати? Ось вони, ти чуєш?

Вона взяла його руку і, знявши з неї рукавицю, притягла до себе, під тепле хутро парки, притисла до самого серця. І, міцно притиснувши, завмерла. У глибокій тиші Смок відчув, як б'ється її серце, і знав, що кожен його удар промовляв про кохання. А тоді повільно, ледь-ледь помітно, не відпускаючи Смокової руки, вона ступила крок у тому напрямку, де була криївка. І він не міг опиратись їй. Здавалося, це її серце вело його — серце, що мало не лежало у нього на самій долоні.

XI

Сніг, що підтанув напередодні, за ніч узявся міцною корою, і лижви легко й швидко ковзали по його поверхні.

— Криївка там, між тими деревами, — сказала Смокові Лабіскві.

І ту ж мить, здригнувшися з несподіванки, вона схопила його за руку. Між деревами весело стрибало полум'я невеликого багаття, а перед ним сидів навпочіпки Маккен. Лабіскві сказала щось крізь зуби по-індіянському — мов батогом ляснула — і Смок пригадав, що Чотириокий називав її пантерою.

— Я так і знав, що ви спробуєте втекти без мене, — сказав Маккен, коли вони підійшли ближче, і його запалені очиці хитро зблиснули. — Але я не спускав дівчини з ока, і коли вона сховала тут лижви й харчі, я теж зібрався. Я прихопив з собою і вузькі лижви, і плетені, й харчів для себе. Багаття? Не бійтеся, його не помітять. У таборі всі хроплять і десяті сни бачать, а я б тут без вогню замерз, дожидаючись. То