Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

його, щоб залякати громадян, змусити їх пожертвувати фундаментальними свободами і відмовитися від верховенства права в обмін на безпеку, обіцяну всесильним урядом. Саме страх був тією опорою, яка забезпечила підтримку більшості громадян і Конгресу США превентивної війни в Іраку, а пізніше — безлічі інших безглуздих акцій адміністрації Буша. По-перше, у цілком орвеллівському дусі страх нагнітали передбаченнями ядерних ударів по Сполучених Штатах і їхніх союзниках, а також заявами про те, що Саддам Хусейн нібито має «зброєю масового ураження». Напередодні голосування Конгресу щодо резолюції про війну в Іраку президент Буш заявив країні і Конгресу, що Ірак — «країна зла», загрожує безпеці Америки. «Знаючи ці факти, — сказав Буш, — американці не мають ігнорувати загрозу, яка насувається. Маючи явні свідчення небезпеки, ми не можемо чекати остаточного доказу — справжньої зброї, — яка може набрати форми атомного гриба»[496]. Але цей атомний гриб приніс в Америку зовсім не Саддам Хусейн, а сам Буш і його команда.

Наступні кілька років усі ключові фігури адміністрації Буша повторювали ці страшні попередження в кожній своїй промові. Особлива слідча група Комітету нагляду й урядових реформ Білого дому під керівництвом Генрі Уоксмена підготувала звіт щодо публічних заяв адміністрації Буша щодо Іраку. Вона провела аналіз усіх заяв Буша, Чейні, Рамсфелда, держсекретаря Коліна Пауелла та радника з питань національної безпеки Кондолізи Райс. Згідно з цим звітом під час 125 публічних виступів ці п’ятеро зробили 237 «неправдивих і оманливих» заяв про іракську загрозу — в середньому по 50 на кожного. Станом на вересень 2002 року, до першої річниці теракту 11 вересня, адміністрація Буша, згідно з цим звітом, зробила майже 50 оманливих і помилкових публічних заяв[497].

У своїй чудовій книжці «Доктрина одного відсотка» лауреат Пулітцерівської премії письменник Рон Зюскінд вказує, що основи висунутої адміністрацією Буша ідеї війни з тероризмом були закладені в заяві Чейні, зробленій відразу після 11 вересня. Чейні сказав: «Якщо є хоча б один відсоток імовірності, що пакистанські вчені допомагають Аль-Каїді створювати або виробляти ядерну зброю, ми маємо розглядати це як незаперечний факт і відповідно реагувати. Питання не в доказах... а в нашій реакції». Зюскінд пише: «Отже, все було сказано: це був стандарт дій, який формував події і реакції адміністрації впродовж кількох наступних років». Далі він зазначає, що, на жаль, неповороткий федеральний уряд не здатний ефективно діяти в нових умовах, наприклад, пов’язаних з війною з тероризмом, в умовах когнітивного дисонансу, викликаного непередбаченими заколотами і повстаннями підкорених народів[498].

Ще один метод насадження страху можна побачити в політизації системи сповіщення про загрозу тероризму (заснованої на колірному коді), розробленої міністерством національної безпеки США адміністрації Буша. Ймовірно, початкове призначення цієї системи полягало в тому, щоб забезпечити мобілізацію громадян і готовність діяти у випадку реальної загрози. Це є завдання будь-яких систем сповіщення. Проте з часом ці розмиті сповіщення не мали ніякої корисної інформації для громадян. Якщо нас попереджають про ураган, то рекомендують евакуюватися; якщо попереджають про торнадо, ми знаємо, що потрібно відправитися в укриття; але попереджаючи щодо терористичних атак, які можуть статися коли-небудь, де-небудь, нам радять просто «бути обережними», і, звичайно, займатися звичайними справами. Жодна з цих численних загроз так і не виправдалася. Але після того, як всі ці численні тривоги закінчувалися нічим, не було ніяких пояснень чи коментарів для громадян країни, хоча, як повідомлялося, інформація про загрозу надходила з «надійних джерел». Мобілізація національних сил для кожного підвищення рівня загрози коштує як мінімум мільярд доларів щомісяця і викликає у населення невиправдані тривогу і стрес. До того ж демонстрація в пресі колірних кодів рівнів загрози виявилася радше не надійною системою оповіщення, а надзвичайно дорогим способом лякати американців терористами, при відсутності реальних терористичних актів.

Французький філософ-екзистенціаліст і письменник Альбер Камю писав, що страх — це метод. Терор вселяє страх, а страх заважає людям раціонально мислити. Він змушує нас створювати абстрактні образи ворогів, терористів, повстанців, які нам загрожують і яких відповідно потрібно знищити. Як тільки ми починаємо сприймати інших людей як певні абстрактні сутності, вони перетворюються на «ворогів», і навіть у дуже мирних людей прокидаються примітивні імпульси вбивати і катувати[499].

Я вважаю ці «фантомні тривоги» неефективним і небезпечним методом. Однак заяви про «загрозу національній безпеці» збільшували рейтинг Буша[500]. У підсумку, викликаючи і підтримуючи страх перед «ворогом на вході», адміністрація Буша змогла перетворити президента на всемогутнього головнокомандувача держави, яка перебуває у стані війни.

Назвавши себе «головнокомандувачем» і отримавши від конгресу надзвичайно широкі повноваження, президент Буш разом зі своїми радниками повірили, що вони стоять вище державного і міжнародного права, і тому будь-яка політика законна — просто тому, що її можна виправдати згідно з новою офіційною юридичною інтерпретацією. Насіння зла, яке дало рясні плоди у похмурій в’язниці Абу-Ґрейб, було посіяне адміністрацією Буша у створеному нею диявольському трикутнику «загрози національній безпеці», страхів та безпорадності громадян і допитів з тортурами, заради перемоги у війні з тероризмом.

ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ ДІК ЧЕЙНІ: «ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ ІЗ ТОРТУР»

У газеті Washington Post була опублікована редакційна стаття, в якій Дік Чейні був названий віце-президентом із тортур. У ній ішлося про спроби Чейні скасувати, а потім змінити поправку МакКейна до бюджету міністерства оборони[501]. Ця поправка вимагала гуманного поводження із затриманими в американських військових в’язницях. Чейні доклав масу зусиль, лобіюючи виключення цього з закону, що надає ЦРУ право використовувати будь-які засоби, які там вважають потрібними, щоб отримати інформацію від підозрюваних. Чейні стверджував, що ця поправка зв’яже руки співробітникам ЦРУ і зробить їх потенційними жертвами судових переслідувань через нібито неправомірні дії під час глобальної війни з тероризмом. (І тут ми вперше бачимо натяк на те, наскільки жорстокими й смертельними можуть бути ці «дії».)

Законопроект, запропонований сенатором Джоном МакКейном, колишнім воєнним в’язнем у В’єтнамі, забороняє використання державними агенціями тортур і жорстоких, негуманних і принизливих технік. Він також вимагає, щоби всі військові допити відповідали принципам Військового польового довідника з розвідки. Законопроект був прийнятий у Сенаті із співвідношенням 90 за, 9 проти, також його активно підтримали у особистих зверненнях більше десятка військових командирів з Морської піхоти, Сухопутних військ, Флоту. Вони стверджують, що цей польовий довідник має стати «золотим стандартом» і дотримуватися на постійній основі.

Навряд чи затвердження цього законопроекту послабило гарячу підтримку, яку Чейні надає ЦРУ в використанні всіх можливих засобів отримування визнань і розвідданих від підозрюваних у тероризмі, які таємно утримуються в американських в’язницях. Це очевидно,