Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

шкури двох чорних і десяти рудих лисів, хоч за таку ціну міг придбати п’ять собак. Тепер, заволодівши псом задарма, він неймовірно тішився, адже знайшов гідного супротивника для напіввовка Ґрауза Паєта, та ще й заощадив 12 шкур. На цьогорічних собачих боях Дюран поставить на дикого пса все і навіть візьме в борг.

Коли Мікі прийшов до тями, Дюран зупинив їздових собак, бо напружено чекав цієї миті. Він перехилився з саней до Мікі і заговорив — не грубо, як Ле Бо, а безтурботно й приязно. Рукою в рукавичці він погладив Мікі по голові. Це було незвично, адже пес розумів, що гладить його не Нанет, а дволапий звір. Мікі дивувався, що лежить у м’якому гніздечку, облаштованому з ковдри й ведмежої шкури. Нещодавно йому було зимно і все тіло німіло, а тепер — тепло й зручно. Тому Мікі не ворухнувся. Анрі Дюран подумки похвалив себе за кмітливість. Не маючи бажання подорожувати вночі, він влаштував привал за чотири чи п’ять миль від хатини Нанет і розвів вогнище. Дюран зварив каву й настромив м’ясо на дерев’яний рожен. Він навмисно запікав м’ясо довго, постійно перевертаючи, щоб у повітрі розлилися манливі пахощі. Двох їздових собак він прив’язав за 50 кроків від багаття, а от сани лишив поблизу й спостерігав за реакцією Мікі на запашне м’ясо. Востаннє запах печеного м’яса лоскотав ніздрі Мікі в ті далекі дні, коли він щеням мандрував із Челонером. Нарешті Анрі побачив, що пес облизується, і почув скрегіт зубів. Посміюючись у бороду, чоловік зачекав із чверть години, потім зняв м’ясо з рожна, порізав і віддав половину Мікі. Пес жадібно накинувся на поживу.

Той Анрі Дюран таки мав клепку в голові!

Роздiл 19

Наприкінці грудня всі дороги в радіусі десяти тисяч квадратних миль вели до Форт-О’Ґод. Наближалося свято УСКЕ ПІПУН (Нового року) — час зимових веселощів для мешканців лісових тіпі й хатин. Трапери з родинами з’їжджалися здалеку й зблизька, щоб продати хутра й провести кілька святкових днів у веселому товаристві. Довгими самотніми місяцями новорічної зустрічі чекали чоловіки, жінки і діти. Дружини траперів не мали сусідів. Мисливські стежки їхніх чоловіків були неприступними володіннями кожного маленького «королівства». Навкруги — багато миль безлюдного лісу. Тому для жінок УСКЕ ПІПУН — радісна пора, для дітей — велика розвага, а для чоловіків — нагорода за тяжку працю, якою є полювання на хутрових звірів. Протягом кількох святкових днів люди зустрічали давніх знайомих і заводили нових, обговорювали новини непрохідної глушини: хто одружився, хто помер, хто народився. Новини бували трагічними, від яких усі здригалися, сумували і плакали, та бували й такі, від яких хотілося сміятися й радіти. Уперше й востаннє за сім довгих місяців зими мешканці лісу «їхали до міста». Індіанці, метиси, чорні й білі, хоч мали різний колір шкіри й різні вірування, разом насолоджувалися святом.

Цього року у Форт-О’Ґод на гостей чекало грандіозне барбекю — запечене на рожні м’ясо карібу. Коли Дюран був за п’ять-шість миль від торгового поста, собаки й люди протоптали безліч стежок, що тягнулися до Форту з півночі й півдня, сходу і заходу. З лісів прямували сотні саней, а з ними три сотні чоловіків, жінок і дітей, та ще й півтисячі собак.

Дюран приїхав на півдня пізніше, ніж планував, проте згаяний час використав із користю. Тепер Мікі — досі в наморднику й на повідку із сиром’ятної шкіри — покірно йшов за санами. На третій день після того, як вони покинули хатину Нанет, Дюран по обіді звернув з головної стежки й поїхав до хати Андре Рібона. Цей чоловік постачав фактора й мешканців торгового поста свіжим м’ясом. Андре вже починав хвилюватися через те, що Дюран затримується, але дочекався. Дюранів індіанець привіз до Рібона бійцівську собаку хаскі, яку мисливець на лис збирався виставляти на бій. Мікі Дюран зачинив у хаті Андре, і чоловіки поїхали у факторію — Андре Рібон мешкав усього за милю звідти.

Уночі до хати ніхто не повернувся. Мікі лишився сам-один. Коли настали сутінки, пес почув дивні звуки, які дедалі посилювалися, — почув гуляння у Форту. Звіддаля долинали крики людей упереміж із виттям сотні собак. Мікі ще ніколи такого не чув, тому довго прислухався, не наважуючись поворухнутися. Потім визирнув з вікна, виструнчившись, як людина: став на задні лапи, а передні поклав на широку віконну раму. Хата Рібона стояла на пагорбі, з якого відкривалася панорама на замерзле озеро. Удалині, над верховіттям приозерного дрібнолісся, Мікі побачив червоні відблиски багать у небі. Пес заскавулів й зістрибнув на підлогу. Ніч тягнулася довго, але в хаті було набагато зручніше, ніж у загороді Ле Бо. Мікі дрімав, бо міцно заснути не вдавалося. Усю ніч йому снилася Нанет із дівчинкою.

Дюран і Рібон повернулися майже опівдні наступного дня. Принесли свіжого м’яса, і голодний Мікі накинувся на довгоочікуваний обід. Він не реагував на загравання чоловіків, хоча й не протестував. Другої ночі його знову лишили самого в хаті. Повернувшись на світанку, Дюран і Рібон принесли сплетену з березових прутиків клітку площею чотири квадратних фути. Прочинену клітку вони поставили біля входу в хатину і, приманивши свіжим м’ясом, загнали Мікі досередини. Заслона опустилася, і пес опинився у в’язниці. Клітка була прив’язана до широких саней. Бранця повезли у Форт-О’Ґод, коли ще не зовсім розвиднілося.

Цього дня планувалося багато розваг: частування запеченим м’ясом карібу й собачі бої. Сани наближалися до Форту, і до Мікі долинали дедалі гучніші звуки свята. Зачудуванню пса не було меж. Він випростався в клітці, напружений і насторожений, і зовсім не звертав уваги на чоловіків, які його везли. Мікі дивився тільки вперед. Дюран задоволено захихотів, почувши, як пес гарчить і клацає зубами.

— Oui, він буде битися! Ще б пак! — посміювався він.