Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Та незалежно від того, що вони відчували і приховували чи не приховували своїх почуттів, більшість в’язнів і поселенців були переконані у тому, що щось зміниться. У карагандинському засланні Ольга Адамова-Сліозберг, почувши звістку, затремтіла і закрила руками обличчя, щоб її непевні товаришки по роботі не могли побачити її радості. «Тепер або ніколи. Все має змінитися. Тепер або ніколи»[1754].

На іншому воркутинському лагпункті Бернард Редер почув новину по табірному радіо, коли вдягав шахтарську форму:

«В’язні обмінювалися непомітними поглядами, очі світилися тріумфуючою ненавистю, лунали приглушені слова — невдовзі їдальня спорожніла. Всі побігли розповідати добру звістку… Того дня на Воркуті ніхто не працював. Люди стояли купками, схвильовано розмовляючи… ми чули, як охоронці на вежах збуджено телефонували одне одному, і невдовзі після того почулася перша п’яна лайка»[1755].

Серед табірної адміністрації панувало глибоке збентеження. Ольга Василєєва, яка тоді працювала у центральній адміністрації ГУЛАГу в Москві, згадує, що, не криючись, плакала: «Я плакала, і ще багато людей плакали — жінки і чоловіки теж, усі не приховували сліз»[1756]. Як і мільйони співвітчизників, співробітники ГУЛАГу плакали не тільки через смерть вождя, а й зі страху за своє життя і кар’єру. Хрущов пізніше писав: «Я не просто плакав за Сталіним. Я жахливо непокоївся майбутнім країни. Я відчував, що Берія вже став розпоряджатися всім навкруги і що це може бути початком кінця»[1757].

Під «кінцем» він, звичайно, має на увазі закінчення своєї кар’єри: звісно, смерть Сталіна означала нове кровопролиття. Відчуваючи такий самий страх, багато великих начальників ГУЛАГу, як кажуть, потерпали від серцевих нападів, підвищення кров’яного тиску, тяжкої лихоманки і застуди. Їхнє горе і відчуття повного емоційного розладу приводили до того, що вони справді хворіли. Вони буквально хворіли від страху[1758].

Охоронці в таборах відчували сум’яття, але не набагато яснішим було майбутнє і для нових господарів Кремля. Як і побоювався Хрущов, Берія, який ледве стримував радість, стоячи біля мертвого Сталіна, почав з дивовижною швидкістю впроваджувати зміни. 6 березня, ще навіть до похорону Сталіна, Берія оголосив реорганізацію таємної поліції. Він наказав її керівникові передати ГУЛАГ міністерству юстиції, залишивши у юрисдикції МВД тільки спеціальні табори для політичних в’язнів. Багато підприємств ГУЛАГу він передав іншим міністерствам — лісові, гірничі, машинобудівні і т. ін.[1759] 12 березня Берія наказав припинити роботи на понад 20 найбільших нових проектах ГУЛАГу, оскільки вони «не відповідають цілям народного господарства». Було зупинено роботу на будівництвах Головного Туркменського каналу, на каналі Волга-Урал, Волго-Балтійському каналі, на будівництвах греблі в пониззі Дону, Донецького порту та Сахалінського тунелю. Було припинено роботи і на будівництві «Дороги смерті» — залізниці Салехард — Ігарка, яку так і не добудували[1760].

Через два тижні після цього Берія спрямував Президії Центрального комітету партії дивовижно точного і відвертого листа щодо становища трудових таборів. Він повідомляв, що у них перебуває 2 526 402 в’язні, з яких тільки 221 435 справді є «небезпечними державними злочинцями»; також він закликав до звільнення багатьох в’язнів:

«Серед в’язнів відбувають покарання 438 788 жінок, з них 6286 вагітних і 35 505 жінок, що мають при собі дітей віком до двох років. Багато жінок мають дітей віком до десяти років, які виховуються родичами або в дитячих будинках.

Серед в’язнів відбувають покарання 238 тисяч людей похилого віку — чоловіків і жінок, старших 50 років, а також 31 181 неповнолітніх віком до 18 років.

Близько 198 тисяч в’язнів у таборах страждають на тяжкі невиліковні хвороби і є повністю непрацездатними.

Добре відомо, що в’язні у таборах… залишають своїх рідних і близьких у дуже тяжкому становищі, їхні сім’ї часто руйнуються, що спричиняється до тяжких негативних наслідків, відчутних протягом усієї решти їхнього життя»[1761].

На цих підставах, що виглядають людяними, Берія зажадав амністії, яка б поширювалася на всіх в’язнів з термінами до п’яти років, на всіх вагітних жінок, на всіх жінок з маленькими дітьми та на всіх в’язнів віком до 18 років — усього близько мільйона осіб. Амністію було проголошено 27 березня. Звільнення почалися негайно[1762].

Через тиждень, 4 квітня, Берія також припинив слідство у «справі лікарів». Це стало першою зміною, видимою для широкої громадськості. Повідомлення про це з’явилося знову в «Правді»: «Осіб, винних у неналежному веденні слідства, арештовано і притягнуто до кримінальної відповідальності»[1763].

З цього випливали очевидні висновки: сталінську юстицію визнано неправильною. Також Берія запроваджував і таємні зміни. Він заборонив усім кадрам таємної поліції застосовувати силу проти арештованих — фактично, припинив тортури[1764]. Він зробив спробу лібералізувати політику щодо Західної України, прибалтійських республік і навіть Східної Німеччини, загальмувавши проведення совєтизації і русифікації, яку у випадку України проводив сам Микита Хрущов[1765]. Щодо ГУЛАГу, то 16 червня він відкрив усі свої наміри, відкрито проголосивши, що збирається «ліквідувати систему примусової праці на підставі її економічної неефективності й безперспективності»[1766].

Мотиви, які рухали Берією у цих швидких змінах, досі залишаються загадкою. Дехто намагається зобразити його прихованим лібералом, що ненавидів сталінізм і прагнув реформ. Колеги по партії підозрювали, що Берія намагається зосередити в руках таємної поліції більше влади за рахунок Комуністичної партії: позбавлення МВД обтяжливої і дорогої системи таборів було способом посилення цієї установи. Також Берія міг таким чином намагатися збільшити свою популярність у суспільстві взагалі і, зокрема, у численних співробітників таємної поліції, які поверталися з роботи у віддалених таборах. Наприкінці 1940-х років він запровадив практику надання роботи в’язням, які відбули свій термін, — насправді забезпечуючи їх лояльність до себе. Проте найімовірніше, що головною причиною дій Берії була його дуже широка і точна обізнаність: можливо, як ніхто інший у СРСР, Берія чудово знав, якими марнотратними були табори і якими несправедливими були вироки більшості його в’язнів. Врешті-решт, він керував першими і арештовував других протягом цілого попереднього десятиліття[1767].

Та хай там якими були його мотиви, діяв він надто швидко. У його колег ці реформи викликали стривоженість. Найбільше непокоївся Хрущов, якого Берія дуже недооцінював, — можливо тому, що саме він брав участь у слідстві у «справі лікарів», а можливо, через його сильні почуття до України. Хрущов також міг боятися того, що рано чи пізно він потрапить до нових — беріївських