Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Щиро кажучи, Пітер нічого особливого більше не пригадував про весілля, але він пам’ятав світло, що лилося крізь вікна, і те, як сірий осінній день несподівано перемінився під сонячним промінням.

— Було добре. Я думаю, всі залишилися задоволеними. Було море алкоголю, а я не пив, мені навіть не хотілося. А це для мене неабияке досягнення, тому що, ну, ти розумієш... я алкоголік.

— Я теж, — сказала Ґрейнджер.

— Це ніколи тебе не полишає, — додав Пітер.

Жінка всміхнулася.

— Як Бог, еге ж? Алкоголь навіть вірніший за Бога товариш.

Якийсь час вони лежали мовчки. Двоє маленьких комах однакового виду знайшли одне одного на животі у Ґрейнджер і почали паруватися.

— Б’юся об заклад, що Елла Рейнман потайки синячить, — сказала жінка.

— Що робить?

— Синячить. Тобто п’є. Я думала, ти знаєш це слово.

— Ніколи не пізно збагатити свій словниковий запас, — відказав Пітер.

— Вона гадає, що така збіса розумна, — бурчала Ґрейнджер. — Думає, що може заглянути тобі всередину і сказати, будеш ти пити знову чи ні. Що ж, із нами вона дала маху, еге ж?

Пітер змовчав. Це нічого б не дало, якби він розповів Ґрейнджер, що той алкоголь, яким Пітер смердів, коли вона витягнула його з лігвища Тартальйоне, був тільки пролитий на груди. Нехай собі думає, що вони зірвалися обоє. Нехай вважає, що Пітер порушив свою врочисту обіцянку, що він утратив останні краплини гідності. Так було милосердніше.

— Тоді, коли я розмовляла з нею, я була іншою людиною, — мовила Ґрейнджер. — Бозна-скільки років минуло відтоді. Люди змінюються.

— Так, люди змінюються.

Комахи закінчили свої справи й полетіли геть.

— Розкажи мені про весільну сукню твоєї дружини, — попросила Ґрейнджер.

— Вона була біла, — промовив Пітер. — Саме така, як кожен уявляє собі весільну сукню. Звичайна, без чогось особливого. Щоправда, вона мала величезне символічне значення. Її білість мала значення. У Беа було жахливе минуле, у сексуальному плані. Її... скажімо так: її сильно ображали. І вона не зламалася через це.

Ґрейнджер почухала руки. Шрами почали свербіти через те, що постійно намокали.

— Не треба про символізм. Розкажи більше про сукню.

Пітер полинув думкою назад, через усю галактику, до спальні свого будинку в Англії.

— У неї... у неї не було довгого шлейфа, — сказав він. — Це була звичайна сукня, в якій можна вільно рухатися. Плечика з буфами, не дуже пишні, просто елегантні. Рукава вузькі, із парчі, аж до зап’ястків. На... е-е... на животі теж парча, і на комірці, але на грудях тканина була гладенькою і шовковистою. Сукня сягала по кісточку й не торкалася підлоги.

Жінка кивала головою, схвально гмикаючи. Вона хотіла почути саме це.

— Ще одне, чим Беа вразила мене, — сказав Пітер, — те, що після весілля вона вдягала цю сукню ще багато разів. Удома. Лише для нас двох.

— Це так романтично.

У Ґрейнджер в очах бриніли сльози.

Нараз Пітер відчув себе нещасним. Спогад про гірке розчарування Беа, розчарування в ньому, Пітері, затьмарив ці спогади про їхню любов, якими він ділився з Ґрейнджер.

— Мабуть, Туска таки має рацію і це все лише казка, яку я розповідаю сам собі, — сказав Пітер. — Давня казка. Життя рухається вперед. Беа тепер інша людина. Знаєш, нещодавно я писав їй про цю сукню, про те, як вона мені подобалася в ній, а Беа... Беа відповіла, що я впадаю в сентиментальність, що думаю тільки про те, якою вона була раніше, а не про те, хто вона зараз.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це дурня, — сказала м’яко, навіть лагідно, жінка. — Повір мені, Пітере, її серце тьохкає, коли ти згадуєш про це. Якби вона подумала, що ти забув про ту сукню, це б її знищило. Усі ми час від часу впадаємо в сентиментальність, усі. У цьому триклятому світі знайдеться лише близько півсотні людей, які ніколи не впадають у сентиментальність. І всі вони працюють тут.

Обоє засміялися.

— Нам треба ще раз спробувати відшукати дорогу, — промовив Пітер.

— Гаразд, спробуймо, — відказала Ґрейнджер, підводячись із землі.

Рухи жінки вже не були такими жвавими, як раніше. Пітерові так само. Люди — форми життя, основа яких — сполуки вуглецю. Пітер і Ґрейнджер потребували палива, якого починало бракувати.

Минуло близько години, утім аміківська база досі не з’являлася. Але вони натрапили на іншу споруду, яка вже давно маячіла перед їхніми очима, і, прямуючи до неї, обговорювали, чи це бува не міраж. Одначе будівля виявилася цілком реальним каркасом намету. Металеві стояки були цілі й досі зберігали форму будиночка, такого, яким його намалювала б дитина. Зі стояків звисало парусинове дрантя.

Усередині намету не було нічого. Ні їжі, ні білизни, ні якогось знаряддя. Квадратний клаптик землі, порожнє полотно — простір для уяви.

За наметом, злегка похилившись, стояв укопаний у землю хрест. Дерев’яний, дуже скромних розмірів, заввишки приблизно до коліна. Звідки ж тут взялася деревина? Не з цього світу, це вже напевне. Її, мабуть, привезли сюди за мільярд миль від місця її походження, завантаживши до зорельота разом із ліками, технічними журналами, родзинками й людьми. Дві прості соснові дощечки, які не думали й не гадали, що колись їх буде скріплено саме так, два міцних шматка деревини, полакованої на подобу старого дуба. У хресті було два цвяхи: один скріплював дві дощечки, на іншому — грубо забитому й загнутому — висіло дві невеличкі металеві каблучки. Золоті каблучки. Курцберґова обручка й обручка його дружини, яку він втратив багато-багато років тому в іншій галактиці.

На горизонтальній поперечині хреста пастор вирізав було послання, а потім старанно випалив кожну літеру за допомогою запальнички або чогось подібного. Пітер гадав побачити якусь фразу латиною або ж мудрий вислів про віру, Ісуса чи загробне життя.

«Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ, ЩО МАВ І ЩО БАЧИВ У ЦЬОМУ ЖИТТІ», — таким був напис.

Кілька хвилин вони стояли й мовчки дивилися на хрест, тимчасом як драні рештки намету лопотіли на вітрі.

— Я повертаюся додому, — заявила Ґрейнджер, а в голосі її бриніли сльози. — Я хочу відшукати тата.

Пітер обійняв жінку за плечі. Настала та мить, коли він був покликаний сказати правильні