Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

все його тіло всіяне виразками; візник пояснює, що це хворий і така небезпека може підстерегти будь-кого. Виїхавши з палацу знову, Сіддхартха бачить людину, котру несуть у труні; йому пояснюють, що ця нерухома людина мертва і кожен, хто народжується, мусить померти. Виїхавши з палацу востаннє, він бачить жебрущого монаха, котрому байдуже — помирати чи жити: на його обличчі умиротворення. Сіддхартха знаходить свій шлях.

Харді{731} («Der Buddhismus nach älteren Pali-Werken»[462]) похвалив легенду за колоритність; сучасний індолог А. Фуше{732}, чий глузливий тон не завжди доречний або чемний, пише, що, з огляду на необізнаність Бодхисатви, ця історія не позбавлена певного драматизму та філософського сенсу. На початку V століття нашої ери чернець Фа Сянь{733} вирушив до Індії на пошуки священних книг і побачив там руїни міста Капілавасту й чотири фігури, зведені Ашокою{734} на згадку про ці зустрічі на півночі, півдні, сході та заході міського муру. На початку VII століття християнський чернець написав повість під назвою «Варлаам та Йоасаф»; Йоасаф (Бодхисатва) — син індійського царя; астрологи передвіщають, що він стане правителем іншого, найвеличнішого царства; цар зачиняє сина в палаці, однак Йоасаф від сліпця, прокаженого та умираючого дізнається про нещасливу долю людей. А самітник Варлаам зрештою навертає його до справжньої віри. Ця християнська версія легенди була перекладена багатьма мовами, у тому числі голландською та латиною; завдяки Хокону Хоконарсону{735} в Ісландії на початку XIII століття з'явилася сага про Варлаама. Кардинал Чезаре Бароніо{736} помістив Йоасафа до свого «Римського мартиролога» (1585—1590); 1615 року Дієґо де Коуту{737} у продовженні «Декад» засудив будь-які аналогії між облудною індійською легендою та правдивою й благочестивою історією святого Йоасафа. Усе це та багато іншого читач знайде у першому томі «Походження роману» Менендеса-і-Пелайо{738}.

Легенда, яка на Заході передбачала канонізацію Будди Римом, мала, проте, одну ваду: зустрічі, про які в ній ідеться, справляють враження, але в них важко повірити. Чотири виходи Сіддхартхи і чотири повчальні персонажі не в'яжуться з грою випадку. Богослови, для яких питання естетики важать менше, ніж навертання людей до віри, намагалися виправдати цю недоречність; Кеппен{739} («Die Religion des Buddha»[463], 1, 82) відзначає, що в останній версії легенди прокажений, мрець і монах — це видіння, створені божествами, щоб напучати Сіддхартху. Так, у третій книзі санскритського епосу «Буддхачаріта»{740} йдеться про те, що боги створили мерця, але жодна людина, крім візника та принца, його не бачить. В одному легендарному життєписі XVI століття чотири видіння є чотирма метаморфозами одного бога (Wieger. «Vies chinoises du Bouddha»[464], 37—41).

Ще далі йде «Lalitavistara»[465]. Про цю компіляцію прози та віршів, написану зіпсованим санскритом, зазвичай відгукуються дещо зневажливо; на її сторінках історія Спасителя набуває подекуди гнітючого, подекуди запаморочливого перебільшення. Будда, якого оточують дванадцять тисяч ченців і тридцять дві тисячі бодхисатв, відкриває богам текст твору; з високості четвертого неба він визначає час, континент, царство та касту, в яких він відродиться, щоб згодом померти востаннє; вісімдесят тисяч барабанів супроводжують його слова, а в тілі його матері накопичена сила десяти тисяч слонів. У цій дивній поемі Будда керує кожним етапом своєї долі; він змушує божества створити чотири символічні фігури і, запитуючи про них візника, наперед знає, хто вони й що означають. Фуше бачить у цьому звичайну запопадливість авторів, які не можуть допустити, щоб Будда не знав того, що знає слуга; на мою думку, ключ до цієї загадки в іншому. Будда створює образи і потім запитує у когось про їхній сенс. З богословської точки зору, мабуть, слід було б відповісти: книга належить до школи махаяни{741}, яка вчить, що Будда минущий — еманація або відбиток Будди вічного; Будда небесний віддає накази, Будда земний страждає через них або їх виконує. (Наше століття, використовуючи іншу міфологію та іншу лексику, говорить про позасвідоме). Людське єство Сина, другої іпостасі Бога, волало з розп’яття: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»; так само людське єство Будди жахнулося того, що створила його божественна сутність… А проте, щоб вирішити це питання, зовсім необов’язково вдаватися до таких богословських тонкощів; досить згадати, що всі релігії Індостану і, зокрема, буддизм вчать, що світ примарний. Старанна гра (Будди), — каже «Lalitavistara»; гра або сон, — стверджує махаяна, — земне життя Будди — це також сон. Сіддхартха обирає собі народ та батьків. Сіддхартха створює чотири фігури, що дивують його самого. Сіддхартха робить так, що кожна наступна фігура прояснює сенс попередніх; усе це розумно, якщо дивитися на це як на сон Сіддхартхи. А ще краще як на сон, в якому діє Сіддхартха (наче прокажений або монах) і який нікому не сниться, тому що для північного буддизму і світ, і прозеліти{742}, і нірвана, і коло перевтілень, і Будда — однаково примарні. Ніхто не заглиблюється в нірвану, — читаємо ми в одному знаменитому трактаті, — оскільки заглиблення незліченної кількості людей у нірвану рівнозначно розвіянню чар, створюваних величним магом; в іншому місці зазначається, що все — порожнеча, одна лише назва, у тому числі й книга, яка це стверджує, і людина, котра її читає. Хоч як це парадоксально, однак згадувані в ній величезні числа не надають, а позбавляють поему реальності; дванадцять тисяч ченців і тридцять дві тисячі бодхисатв менш конкретні, ніж один чернець і один Бодхисатва. Гігантські масштаби та числа (XII глава містить ряд із двадцяти трьох слів, що означають одиницю, після якої йде наростаюче число нулів, від 9 до 49, 51 та 53) — це лише величезні потворні бульки, бундючність Нічого. Уявне таким чином зруйнувало історію; спочатку оманливими зробилися фігури, згодом принц, а далі — разом з ним — усі покоління та Всесвіт.

Наприкінці XIX століття Оскар Вайлд запропонував свою версію; щасливий принц помирає замкнений у власному палаці, так і не зазнавши знегод, але його посмертна статуя бачить їх зі свого п’єдесталу.

Хронологія Індостану непевна; моя ерудиція тим паче. Кеппен і Герман Бек{743} можуть помилятися так само, як і автор цих нотаток; мене б не здивувало, якби моя версія легенди виявилася фантастичною, точною по суті і помилковою в деталях.

Від алегорій до романів

Усі ми вважаємо алегорію естетичною помилкою. (Я ледь не написав «нічим іншим як помилкою естетики», але згодом