Читати книгу - "Все королівське військо"

Та Хазяїн не дивився, як він іде. Він похмуро втупив очі в голу стільницю. За якусь хвилю він сказав:

— Зачини двері.

Я підвівся й пішов зачинити двері. Потім уже не сів, а став між дверима й столом, чекаючи, поки Хазяїн скаже те, що намірявся мені сказати. Та хоч би що воно було, він того не сказав. Тільки звів на мене простодушний запитливий погляд і мовив:

— Ну?

Не знаю, що він хотів од мене почути — або сподівався почути. Відтоді я часто про це думав. Того разу мені випала добра нагода сказати все, що я мав сказати Віллі Старкові, який був колись братиком Віллі з провінції, а потім став Хазяїном. Одначе я того не сказав. Я здвигнув плечима й промовив:

— Щодо Малюка, то кілька зайвих стусанів нічого не важать. На те він і існує. А от Ларсон із зовсім іншого тіста.

Хазяїн і далі дивився на мене, і мені знову здалося, ніби він хоче щось сказати, але запитання в його очах уже не було. Потім він мовив:

— Треба ж із чогось починати.

— ІЦо починати?

Він ще якусь мить пильно дивився на мене, а тоді сказав:

— Е, облишмо це.

Я пішов до свого кабінету. Отак почався той день. Мені треба було востаннє переглянути розрахунки до податкового законопроекту. Суїнтон, що проштовхував його в сенаті, хотів одержати їх ще в суботу, але я не виконав свого домашнього завдання. Суботнього вечора ми мали зібратися з цього приводу в Хазяїна, проте обставини склались інакше. Отже, я засів за ті цифри в понеділок уранці і через деякий час натрапив на якусь розбіжність. Я вийшов у приймальню і рушив до Хазяїнових дверей, але секретарка сказала, що він у кабінеті Сейді Берк. Двері туди були зачинені. Я кілька хвилин постояв у приймальні, чекаючи Хазяїна, та він не виходив. Один раз із-за дверей долинули гучні голоси, потім знову стало тихо.

У цей час задзвонив телефон у моєму кабінеті, і я подався туди. То був Суїнтон, питав, якого біса я не несу йому розрахунків. Отож я зібрав свої папери й поніс їх до Суїнтона. Ми просиділи з ним хвилин сорок. А коли я повернувся, Хазяїна вже не було.

— Поїхав у лікарню,— сказала мені секретарка.— Буде після обіду.

Я озирнувся на двері Сейді, подумавши, що, може, вона якось зарадить нам із Суїнтоном. Секретарка перехопила мій погляд.

— Міс Берк теж пішла,— сказала вона.

— Куди вона пішла?

— Я не знаю,— відповіла дівчина,— але можу сказати вам, що куди б вона не пішла, вона вже напевне там — так її звідси винесло.— І вона посміхнулася промовистою лукавою посмішкою, якою отака дрібнота дає тобі наздогад, що знає куди більше, ніж каже; а тоді підвела пухкеньку білу руку з яскраво-червоними нігтями, щоб пригладити на потилиці неслухняний кучерик справді чудового золотистого волосся. Поправивши зачіску жестом, що виставив її груди на огляд містерові Бердену, вона додала: — І куди б вона не пішла, їй там навряд чи зрадіють, судячи з того, яке було в неї обличчя.— А тоді лагідно всміхнулася, показуючи, як зраділи б усі там, куди прийшла б вона сама.

Я повернувся в свій кабінет і до полудня написав кілька листів. Потім підживився сендвічем у напівпідвальному кафетерії Капітолію, де їсти було однаково що в чистій, веселенькій, добре доглянутій і оздобленій мармуром трупарні. Там я натрапив на Суїнтона, трохи погомонів з ним і на його пропозицію подався до сенату, де після перерви поновилося засідання. Десь близько четвертої до мене підійшов служник і подав аркушик паперу. То була записка згори. В ній говорилося: «Дзвонила міс Стентон, просить вас негайно приїхати до неї додому. Справа нагальна».

Я зібгав записку, кинув на підлогу й піднявся до себе взяти пальто та капелюха. У приймальні я попросив подзвонити міс Стентон і сказати, що я виїхав. Тоді вийшов надвір і побачив, що почався дощ. Чистого й блідого вранішнього сонця як і не було.

Анна відчинила мені, тільки-но я постукав, і я подумав, чи не чекала вона біля дверей. Та коли двері відчинились, я, мабуть, і не впізнав би одразу її обличчя, якби не був певен, що переді мною Анна Стентон. Воно було бліде, розпачливе, змучене, зі слідами висохлих сліз. І я навіть міг здогадатися, яких сліз — трудних, скупих, болісних і швидко погамованих.

Вона обома руками вхопилася за мою руку, неначе боялася впасти.

— Джеку! — вигукнула вона.— Джеку!

— Що таке? — запитав я і зачинив за собою двері.

— Ти повинен знайти його… ти повинен знайти його… знайти і пояснити йому…— Вона тремтіла, наче її морозило.

— Кого знайти?

— …пояснити йому, як це було… о боже, все ж було не так… не так, як вони кажуть…

— Бога ради, хто що каже?

— …кажуть, ніби все через мене… через те, що я зробила… через те…

— Хто каже?

— …ой, знайди його, Джеку… знайди, поясни йому, привези його сюди і…

Я схопив її за плечі і з силою труснув.

— Слухай! — сказав я.— Ану заспокойся. Перестань белькотати і заспокойся.

Вона замовкла й стояла, звівши до мене бліде обличчя, і її плечі здригалися в моїх руках. Дихала вона часто, уривчасто й сухо.

За хвилину я звелів:

— А тепер кажи, кого я маю шукати.

— Адама,— мовила вона.— Адама.

— Навіщо мені його шукати? Що сталося?

— Він прийшов сюди і сказав, що все це через мене. Через те, що я зробила.

— Що через те, що ти зробила?

— Ніби через мене його призначили директором. Так він сказав. Через те, що я зробила. Так він сказав. І ще сказав… ой, Джеку, він таке сказав…

— Що він сказав?

— Сказав, що не буде сутенером при своїй сестрі-повії… він так сказав… так і сказав, Джеку… мені, Джеку… а я хотіла йому пояснити… пояснити, як було насправді… а він відштовхнув мене, я впала на підлогу, і він побіг геть… побіг геть, і ти повинен знайти його, Джеку… знайти і…

Вона знов почала белькотати. Я добряче труснув її.

— Ану припини! — гримнув я.— Зараз же припини, а то я з тебе всі зуби витрушу.

Коли вона знов