Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Двоє солдатів, що супроводили ноші, лишилися по той бік дверей.

— Коли вже нам роблять цю останню ласку, даючи побути ще раз укупі, — сказав Коконна, удаючи безсилля в голосі, — то піднесіть мене до мого друга.

Носіям не було дано наказу не робити цього, і вони, не заперечуючи, виконали прохання Коконна.

Ла Моль був понурий і блідий, голова його була прихилена до мармурової стіни; мокре від поту чорне волосся, що надавало його обличчю матової, як слонова кость, білості, здавалось, стало диба та так і залишилось наїжаченим на голові.

По знаку ключника двоє слуг пішли за священиком, якого попросив покликати Коконна.

Це був умовний знак.

Коконна занепокоєно проводив їх очима, але не тільки його гарячий погляд впивався в них. Ледве встигли вони вийти, як дві жінки вибігли зза вівтаря і кинулись на підвищення з радісним трепетом, схвильовуючи повітря, як гарячий і шумливий подих вітру перед грозою.

Маргарита кинулась до Ла Моля і вхопила його в обійми.

Ла Моль видав страшний крик, такий, як ті, що Коконна чув у своєму казематі і що довели його до божевілля.

— Боже мій! Що з тобою, Ла Моль? — сказала Маргарита, відступаючи з жахом.

Ла Моль тяжко зітхнув і підніс руки до очей, немов би для того, щоб не бачити Маргарити.

Це мовчання і цей рух злякали Маргариту ще більше, ніж крик болю.

— О, — скрикнула вона, — що з тобою? Ти увесь у крові.

Коконна, що кинувся до вівтаря, вхопив кинджал і вже держав Генрієтту в обіймах, повернувся.

— Устань, — говорила Маргарита, — устань, благаю тебе! Ти ж бачиш, що вже час.

Жахлива усмішка скорботи пробігла по блідих устах де Ла Моля, які, здавалось, не повинні були б усміхатись.

— Люба королево! — сказав молодий чоловік. — Ви розраховували без Катерини, отже не взяли на увагу злочину. Мене брали на допит: усі кістки мої поламані, усе моє тіло сама рана, і той рух, що я роблю в цю хвилину, щоб торкнутись устами до вашого чола, завдає мені болю, гіршого від смерті.

І, справді, через силу, увесь блідий, Ла Моль торкнувся устами до чола королеви.

— Допит! — скрикнув Коконна. — Але й мене брали на допит. Та хіба ж кат не зробив для тебе того, що зробив для мене?

І Коконна розповів усе.

— Ах, — сказав Ла Моль, — це зрозуміло: ти подав йому руку, коли ми ходили його відвідати, а я забув, що всі люди брати, і виявив погорду до нього. Бог карає мене за гордість, дяка господові.

Ла Моль склав руки.

Коконна й обидві жінки глянули одно на одного з невимовним жахом.

— Ну, ну, — сказав тюремник, що ходив до дверей послухати і тепер вернувся, — не гайте часу, любий пане де Коконна, ударте мене кинджалом і зробіть це, як справжній дворянин, бо вони зараз прийдуть.

Маргарита спустилась на коліна біля де Ла Моля, як мармурова постать на надгробку мертвого.

— Ну, друже, — сказав Коконна, — будь мужній! Я дужий, я винесу тебе, посаджу на коня, візьму навіть перед собою, якщо ти не можеш сидіти в сідлі, — тільки йдімо, йдімо. Ти ж чуєш, що каже цей чоловік, мова йде про наше життя.

Ла Моль зробив надлюдське зусилля, величне зусилля.

— Правда, мова йде про твоє життя.

І спробував підвестися.

Аннібал узяв його під руки і поставив на ноги. Ла Моль тільки глухо застогнав; але в момент, коли Коконна пустив його, щоб піти до воротаря, і його підтримували тільки руки двох жінок, ноги його підігнулись, і, не зважаючи на зусилля Маргарити, що обливалася слізьми, він упав, і жахливий крик, якого він не мав сили стримати, розітнувся в каплиці і довго ще лунав під її склепінням скорботною луною.

— Ви самі бачите, — сказав Ла Моль з тоскою, — ви самі бачите, королево моя. Отже, залиште мене, покиньте, востаннє попрощавшись зо мною. Я не сказав нічого, Маргарита, ваша таємниця лишилась похованою в моєму коханні і вмре зо мною. Прощайте, королево моя, прощайте...

Маргарита, сама ледве жива, обвила руками цю чарівну голову і майже з побожністю поцілувала її.

— А ти, Аннібал, — сказав Ла Моль, — тебе пощадили муки, ти молодий ще і можеш жити, — тікай, друже, тікай, дай мені останню втіху — знати, що ти на волі.

— Час кінчається, — крикнув тюремник, — не гайтеся.

Генрієтта намагалась лагідно витягти Аннібала, а Маргарита, схожа на Магдалину[129], все стояла на колінах перед Ла Молем, з розпущеним волоссям, з очима, з яких потоками лилися сльози.

— Тікай, Аннібал, — сказав знову Ла Моль, — тікай, не дай ворогам нашим утіхи побачити смерть двох неповинних людей.

Коконна лагідно відштовхнув Генрієтту, що тягла його до дверей, і, зробивши урочистий, навіть величний рух, сказав:

— Пані, дайте цьому чоловікові п’ятсот екю, що ви пообіцяли.

— Ось вони, — мовила Генрієтта.

Тоді, повернувшись до Ла Моля і похитавши сумно головою, він сказав:

— А ти, любий Ла Моль, ображаєш мене, хоч на хвилину припускаючи, щоб я міг покинути тебе. Чи ж я не заприсягся жити й умерти з тобою? Але ти так страждаєш, бідний мій друже, що я прощаю тебе.

І він рішуче ліг коло друга, поклав коло нього свою голову і доторкнувся до його лоба губами.

Потім він, лагідно, як мати, що притягує до себе дитину, притягнув голову свого друга, що скотилася до стіни, і поклав її до себе на груди.

Маргарита була похмура. Вона підняла кинджал, що його кинув Коконна.

— О, королево моя, — сказав, простягаючи до неї руки, Ла Моль, що зрозумів її думку, — не забувайте, що я вмираю, щоб загасити найменшу підозру про наше кохання!

— Але що ж я можу зробити для тебе, — скрикнула Маргарита в розпачі, — якщо не можу навіть умерти з тобою?

— Ти можеш зробити, — сказав Ла Моль, — можеш зробити, щоб смерть моя була солодка і прийшла до мене з усмішкою