Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

її печальну, рече: "Час кончини моєї наближається, і після сорока днів маю померти. Хочу ж бо у ті дні докласти собі іночих трудів, пробути без їжі та пиття, щоб приготувати себе до смерті". І так відіслав її і пробував день і ніч у молитві. Приходили ж до нього деякі і з громадян, які берегли таємно правовір'я, змінивши ризи свої й одягшись у бідні рубища, і насолоджувалися від нього з корисного вчення про правовір'я. Коли ж кінчалися ті сорок днів, уже тридцять восьмий день настав, закликав знову ту вищезгадану жінку й перед усіма отцями рече: "Бог нехай віддасть тобі мзду сторицею за твою милостиню, якою ти мені послужила, і добросердним оком нехай погляне на тебе зі Своєї висоти Святої, бо учинилася ти істинною учасницею Того, Котрий мовить: "Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені вчинили". І "Хто ж приймає праведника як праведника, той дістане нагороду праведничу". "І хто напоїть ... кого з малих цих бодай кухлем водиці [во ім'я Моє] ... той не загубить нагороди своєї". Також ікони, які від неї були принесені, подав їй і сказав: "Візьми багатоцінного скарба цього, хай буде тобі захистом від усілякого зла і правовір'я твого свідченням у теперішній вік і майбутній". Це сказавши, зітхнув тяжко й мовив: "Після завтрішнього дня піду з цього життя, а перейду в інший світ, перед іншим Царем постану". Жінка ж та застогнала гірко із слізьми і, прийнявши від нього останнє з іконами благословення, обвила рушником ті ікони й відійшла в дім свій, плачучи на розлуку з таким отцем та вчителем. Преподобний же зі своїми співв'язнями решту часу того дня і всю ніч пробув, співаючи і благословляючи Бога.

Коли ж настав тридцять дев'ятий день, цар із третьою своєю жінкою, на ім'я Євдокія, чинив язичницького празника, котрий звався Брумалія, який свого часу давніми еллінами справлявся у честь язичницького бога Діоніса: богомерзький-бо єретик при численних своїх богоненависних злодіяннях і язичницького празникування не покидав. У той-ото празник деякі із зловірних наклепали царю на святого Стефана, що темницю в монастир перетворив і багатьох, хто приходить до нього, ученням своїм зваблює, щоб поклонялися ідолам, — так святі ікони називали. Цар же розгнівався, відтак послав ката, щоб, вивівши Стефана поза місто, мечем посік його. Коли вели зв'язаного святого на усічення, розкаявся цар, що осудив Стефана на мечне усічення, і сказав: "Що солодше може бути Стефанові, як від меча швидко життя закінчити?" — хотів його лютішою заморити смертю, тож повелів повернути знову в темницю. Учинив же цар у той день вечерю велику своїм вельможам та однодумцям, і раділи, веселячись, од музичних інструментів, що грали, і труб, що велеголосно трубили. Згадав про Стефана, узяв осібно двох якихось із наближених собі юнаків, лицем красних і тілом сильних, були — бо то брати єдиноутробні, і сказав їм: "Підіть у претор і мовте Стефану Авксентіянину: це рече тобі цар: "Бачиш, яке маю щодо тебе піклування, та ж бо від воріт смертних тепер повернув тебе, дарувавши життя. Коли ти покоришся волі моїй?" Це йому скажіть, я ж бо знаю, що він не покориться, а більше почне мене гудити. Ви ж, схопивши його, бийте міцно дотіль, доки уб'єте до смерті". Пішли, отож, ті юнаки, побачили Стефанове лице, як лице ангелове, і посоромилися святині його, до ніг його припали й просили від нього благословення та молитви. Тоді повернулися й повідали царю, говорячи: "Знайшли ченця того непокірного і били його без милості, і ледве живого покинули його, і не знаємо, чи доживе до ранку, так міцно його били". Цар, почувши це, втішився і бенкетував з однодумцями своїми. Преподобний же Стефан простояв на молитві всю ніч оту, готуючись до смерті. Коли ж зійшла денниця, скликав своїх співв'язнів, преподобних отців, і рече до них: "Останній мир та останнє цілування даю вам, отці та братіє. Це ж бо вже наблизився час моєї кончини і вінець мученичества при дверях, ви ж у правовір'ї пробудьте до кінця!" Це преподобні отці від нього почувши, теплими слізьми омивали свої лиця. Він же почав стягати із себе одежі. Святі ж отці сказали: "Ліпше, отче, бачити кончину днів своїх не без святого того одіяння". Богодухновенний же той Стефан рече: "Борцю належить оголеним виходити на боротьбу, до того не є праведно, щоб святий іночий чин був потоптаний ногами беззаконних людей". Відтак роздягся, прикрився лишень однією шкіряною мантією і, сидячи із святими отцями, чекав смертного часу.

У ту ніч після бенкету, коли цар спочивав на ложі, біс, котрий пробував із ним завжди, звістив йому, що посланці його не учинили Стефану в темниці жодного зла, більше того, поклонилися йому й благословилися від нього. Прокинувся цар зі сну о другій годині вдень, подався хутко в одне крило свого палацу й почав рикати, як лев: "О горе! О зневага мені велика! Нема мені помічника, нема вірного служебника — всі мене в ніщо мають, і не знаю, що учинити мушу з тими, спогаду недостойними" (так він іноків звичайно називав). Почувши царевий крик, усі в царському палаці знітилися і зсум'ятилися вельми і спішно до нього прибігли. Цар же, зирнувши на них, рече: "Куди йдете й кого шукаєте?" Вони ж зі смиренням сказали: "До тебе, доброго пана й царя нашого, прибігли!" Він же високим голосом закричав: "Не є паном вашим, не є царем вашим, іншого ви собі маєте царя, іншого пана, до його ніг припадайте й від нього благословення та молитви просите! І нема нікого, хто слухає мене та вірно служить мені, щоб дістав ворога мого і втішив би духа свого". Одні з болем серця хотіли довідатися, хто б це був такий царевий ворог, якого мали б більше за царя пошановувати? Копроним же відповів: "Стефан Авксентіянин є цар, а не я!" Ці слова ледве прорік цар, відтак усі із великим стрімом, з гомоном та криком побігли до претору, волаючи до сторожа: "Дайте нам Стефана Авксентіянина!" Преподобний же Стефан сам подбав вийти з темниці із веселим лицем, радісною душею, говорячи до них: "Це я той, кого шукаєте!" Вони ж, як вовки, схопили його, кинули на землю і, розбивши на його ногах кайдани, немилостиво поволочили його на загальну народну вулицю, ногами тусаючи і б'ючи палицями. Коли витягли його з перших преторних воріт, прямо біля церкви святого великомученика Теодора бувши,