Читати книгу - "Марiя"

За нею і Марія непомітно поглянула туди ж. І обидві швидко пішли. Художник старанно перемалював постамент, квіти, але з рамки зелених гілок на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька жіноча голівка.

— Він заробить на цьому більше, а книжок Бальзака, може, і не читав ніколи, — іронічно мовила Марія. — Ходімо далі. От могила Беранже. Я схилялась завжди перед його незалежністю. Він ніколи не хотів одержувати ніяких почестей та нагород від уряду, ненависного йому. Він навіть не захотів виставляти свою кандидатуру в члени Академії, в число «безсмертних».

До могили підійшла купка чоловіків у робітничих блузах. Один із них гаряче розповідав решті про Беранже, показував на високу купу вінків коло могили, правда, уже прив'ялих.

Він знав, що лишиться в серці народу, — пошепки сказала Шурочка. — Це далеко почесніше.

А от до могили Шопена, напевне, давно ніхто не приходив із близьких.

— Ач, як розрослися квіти й кущі, треба просто мати силу, щоб розсунути гілля, — мовила Марія. — І стежки майже не І. видно.

— Яке страдницьке, змучене обличчя! — зітхнула Шуроч; ка. — Його музика — моя найулюбленіша. Коли завгодно я можу слухати її. Стільки в ній суму, болю і проникнення в душу.

— Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркіт барикадних боїв, — заперечила Марія. — Я теж його дуже люблю.

— Певне, кожен чує ліпше те, що йому ближче, — засміялася Шурочка. — Я от волію грати його ласкаві ноктюрни, сонячні мазурки.

— Це, справді, вам більше личить, — милуючись нею, мовила : Марія.

— Все ж таки не розумію, як його могла розлюбити Жорж Занд? — з жалем сказала Шурочка.

Ну, які б жінки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена і Жорж Занд?

— Його дуже любив художник Делакруа, — мовила Шурочка. — Він вивозив його хворого гуляти, називав його «маленький Шопен». Це розповідав мені чоловік, він працює тепер у майстерні Делакруа, пише копії.

— Делакруа не так давно помер, — сказала Марія. — Яка прекрасна його «Свобода на барикадах»!

— Знаєте, наші художник-и і мій Валерій стрічаються в цій майстерні з його друзями, і всі такої високої думки про Делакруа і про Коро — не тільки як про майстрів-художників, а як про людей. Уявіть, Коро, цього надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, і от на його ювілей художники — його друзі й учні — самі вилили для Коро золоту медаль. Він казав, що пишається нею більше, ніж будь-яким орденом. Я б хотіла, щоб такі щирі взаємини були і між нашими художниками, щоб не тримали в секреті свої роботи, не запобігали у начальства, — Шурочка зітхнула, мабуть, неспроста. — До речі, ми хочемо з Валерієм звести вас ближче з нашою російською художницькою колонією. Там є справжні високі таланти і дуже хороші люди. Між іншим, дехто вже хотів писати ваш портрет, — хитрувато примружила вона одне око.

Марія розсміялася.

— Познайомитися ближче — я з охотою. А портрет — не уявляю, щоб я позувала!

— А я уявляю, — переконливо сказала Шура. .

— Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, — запропонувала Марія. — От ще один нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх коханців.

— Але ж вона їх уже не кохала, — заперечила Шурочка.

— Невже нічого не лишилося, ніякого почуття? — роздумливо сказала Марія.

Могила Мюссе була в сімейному колі — сестра, родичі. Невеличка плакуча верба схилила саме над його могилою віти.

Жінки сіли на лавочці. Шурочка тихо проказала:

Mes chers amis, quand je mourrai,

Plantez un saule au cimetiиre,

J'aime son feuillage йplorй;

La pвleur m'en est douйe et chиre,

Et son ombre sera lйgиre

A la terre ou je dormirai.

(Коли я вмру, посадовіть

Вербу плакучу наді мною.

Свою бліду прозору віть

Вона похилить в супокої,

І буде тінь її легкою

Для того, хто під нею спить.

(З франц. переклала Наталя Забіла).

— Правда, чарівні вірші?

Шура дуже любила вірші. Вона ніколи