Читати книгу - "Піти й не повернутися"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він почав вилазити з-за столу, і в Зоськи тривожно застукало серце від думки, що зараз треба наважитися. Треба відмовитися йти з ним далі, хай іде, куди хоче, сам.
— Може, в пані й закурити знайдеться? — звернувся Антон до господині.
— Є, є, — підтвердила та. — Стефан, пану закурити!
Слухняний господар цього разу мовчки подався на другу половину хати й повернувся зі шкіряним капшуком у руках. Чоловіки повільно зкрутили цигарки, потім Стефан підпалив кінець лучини в печі, й вони прикурили.
— Ну, як живеться на хуторі? — поцікавився Антон, допитливо позираючи крізь дим на господаря. Той, наче не знаючи, що відповісти, почухав потилицю.
— Так собі, пане. Коли як. То добре, то погано.
На його зарослому густою щетиною обличчі відбилася заклопотаність, і він теж із помітною увагою глянув на гостя.
— Що, мабуть, не дають спокою під лісом?
— Так. Коли не дають. А коли і дають.
— А хто турбує? Німці? Партизани?
— Як пану сказати? Коли так, коли інакше.
Хитрий все-таки мужик, не дивись, що простакуватий на вигляд, подумала Зоська, позираючи на велику, з димною цигаркою руку господаря біля печі. Рука його, одначе, була спокійною, й уся його селянська постать свідчила про розважливе чекання й більше нічого. Сам він багато говорити не хотів. Господиня прибрала посуд, переставила в закапелочок каганець, щоб у прибудові було світліше, вона не брала участі в розмові чоловіків. Вацик низько сидів на чомусь у далекому кутку, не зводячи уважних очей з Антона та Зоськи.
— Ну що ж, нам час, — Антон погасив у пальцях цигарку, а недокурок запхнув за пом'ятий закот шапки й одяг її на голову. — Зосю!
Опустивши голову, Зоська нерухомо сиділа в кінці столу.
— Давай, потопали. Передихнули, поїли, — сказав Антон і підвівся, затуливши собою половину прибудови.
Зоська повільно підняла голову, побачила звернуті на неї запитальні погляди господині від печі, господаря з лавки навпроти. Щось, мабуть, вони відчули в її поводженні, й це насторожило їх.
— Іди сам, — хриплувато від хвилювання витиснула вона. — Я тут зостануся.
— Хе! — сказав Антон. — Новина! Як це — зостануся?
— Просто. Зостануся на хуторі.
Вона уже подолала перше найтрудніше для неї хвилювання і стала невблаганною. Головне було зроблено — вони розмежувалися. Допущену нею легковажність слід було виправляти, і чим скоріше, тим краще.
— Чекай, — спокійно сказав Антон після недовгої напруженої паузи. — Ти це — серйозно?
— Серйозно.
— Не розумію.
— Що розуміти? Я з тобою не піду.
— Це чому?
— Ти знаєш чому.
Хоча і було тепло, але її трусило від нервового напруження. У відповідь на його спокій їй хотілося закричати, заплакати, та вона стримувала себе, все-таки тут були люди, які непогано повелися з нею і не знали нічого про те, що відбулося між ними. Антон, роздумуючи, недовго постояв біля столу, потім відступив назад і присів на лавку.
— Ні, так діла не буде! — зі спокійною твердістю оголосив він. — Так нічого не вийде.
Господиня жестом відправила Вацика в другу половину хати, Стефан підійшов до жінки, і обоє вони здивовано позирали на Зоську, мало що розуміючи. Стало тихо. Дрова розгорілися в печі, й по столу і брусованій стіні бігали барвисті відсвіти. Зоська зрозуміла, що не обійтися без чогось огидного, але вона твердо вирішила стояти на своєму.
12
Сівши на лавку, Антон відчув, як зашуміло в голові, таке траплялося з ним не часто. Щоправда, поки що він не вважав становище безнадійним, але дуже ясно відчув, що ця вперта недотепа ще завдасть йому клопоту. Тим більше, що вона затягла його на цей ідіотський хутір, до цих господарів, які настроєні ще невідомо на чий бік. Зрештою, господарів Антон мало боявся, він упевнений, що з ними впорається, хоча б за допомогою зброї. Було б усе-таки краще, аби вони поводили себе тихо й не втручалися в його драму.
А без драми, мабуть, не обійтися, думав Антон. Хоч як не хотілося йому і все ж, видно, доведеться застосувати силу, іншого виходу в нього не було. Залишити її тут одну він не міг: що йому робити без неї в Скіделі? Про повернення його в загін — нічого було й думати — ліс він покинув уже назавжди. Однак, він міг лишитися ні з чим — вийти з лісу й не дістатися до містечка було рівнозначне загибелі.
Господарі про щось тихо перешіптувалися коло печі, крадькома осудливо позираючи то на Антона, то на Зоську, що ніби скам'яніла край столу. Поки що вони не втручалися в чужий, і, мабуть, не дуже зрозумілий для них конфлікт, і Антон подумав, що, можливо, пощастить йому настроїти їх на свій бік, проти цих вибриків Зоськи.
— От, — кивнув він на Зоську. — Уперлася жінка. Сподобалося їй у вас, не хоче йти.
— Я тобі не жінка! — одразу ж різко заперечила Зоська.
— Як це — не жінка?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.